Чого воно так, що на все життя тобі запам"ятовуються якісь нікчемні люди, і вже не можеш замінити їх кращими?
От був один — Грицько, на прізвисько Чіта. Наші дядьки збиралися, згадували війну, на якій вони всі були. Він був на іншій війні, а не міг згадати, на якій. Коли питали про це, казав:
— У Манголії!
— А де воно?
— У Манголії! — повторював він аж крізь сльози.
— Дурний ти, Грицько! — благодушно казали вони, і мені здавалося, що таки дурний — не знає, де Монголія. А от тепер згадую його часто, бо справді не так легко пояснити, де ти був, якщо там не були всі інші.
Або от ще один такий. Служив бухгалтером, і більше нічого не вмів, а хазяйство їхнє трималося на жінці, акушерці, дуже в нас шанованій, Ганні Йванівні.
І от вона вмерла. Це всіх вразило. Після того часто мати спересердя казала нам із батьком:
Вимагав погодувати його задарма
— От умру рано, як Ганна Йванівна — тоді знатимете!
Усі думали, що бухгалтер із сином тепер пропадуть, бо не вміли про себе дбати. І він, мабуть, того боявся, бо десь комусь сказав, що привезе машину піску, висипле серед двору й лежатиме там на сонці, набереться сил і житиме довго.
Наші всі плювалися — от дурний! А мені це запам"яталося — як простодушно він зумів висловити свій страх.
Не знаю, чи привіз він піску, а прожив таки довго, ще літ 30. Виклопотав собі посвідчення громадського кореспондента райгазети й лякав ним усіх. Я його якось бачив у чайній. Він вимагав погодувати його задарма, бо пропише їх у газеті. Очиці в нього були злі й тріумфально-хитрі. Їв, бризкаючись супом. Це на мене так уплинуло, що з тих пір не ношу з собою посвідчення.
Іноді йду повз хату, де він жив і, за звичкою, здається — коли поверну голову, то побачу у дворі купу піску.
Коментарі
9