Це історія про те, як я вперше був сновидою.
Усе трапилося в сьомому класі, влітку. Я тоді їздив зверху на машині, яка возила зерно від комбайнів на тік, а на току скидав те зерно дерев"яною лопатою, й ми поверталися назад. Дні видалися сухі, комбайни гуділи з шостої ранку до одинадцятої вечора, доки не падала роса. Ідучи додому, я спав на ходу.
Стояли ясні місячні ночі, й одної такої ночі я став сновидою.
Про цього сновиду я іноді з приємністю згадую, але рідко кому розказую, бо тут треба пояснювати речі, не всім зрозумілі.
Хата, в якій я виріс, й тепер стоїть, але порожня. І димар там влаштований старовинним способом, як вже не роблять. Піч — у хаті. Але щоб закрити димар і не випускати тепло, треба вийти в сіни, відчинити там дверцята у половину людського зросту й заткнути димар знизу ганчір"яним кляпом, як затикають пижем стару гармату, що стріляла ядрами.
Я спробував протиснутися далі
Улітку, звісно, димар відкритий.
Однієї такої ночі я прокинувся й пішов надвір. А у нас і сінешні двері, й ті, що ведуть до димаря, — у темряві на дотик однакові, бо їх робив один майстер. І от я намацав ті маленькі двері, відчинив їх, і здалося мені, що я вже надворі. А там чогось темно й тісно. Я спробував протиснутися в тій темряві далі, але мене щось не пускало. Поглянув угору й високо в стволі димаря побачив відблиск місяця. Аж тоді зрозумів, де я. Вийшов звідти й пішов спати далі.
Уранці мене розбудив материн плач. Їй було чого плакати: вночі, протискаючись у димар, я зібрав на себе всю сажу, яка там була, й отак ліг у постіль.
Чому буває важко про це розказувати — бо тоді мати плакала над останнім з невинних моїх гріхів. Далі вже були зовсім інші, які набагато легше пояснювати.
Коментарі
3