Колись давно була мода на прозу Курта Воннегута, й одна дівчина могла цитувати його напам"ять. Приміром: "Ми, боконісти, віримо, що, доторкаючись один до одного п"ятами, люди неодмінно відчують взаємну любов". Не знаю, хто такі боконісти, бо не читав того роману, і не хочу. Й ви зараз зрозумієте чому.
Ми з тою дівчиною зустрілися взимку. Вона сказала: "Ось настане весна, й ми з вами походимо удвох босі по траві!". Може, то був красивий флірт, не більш. Але ми обоє дуже ждали тієї весни. А поки ми чогось ждемо, то стаємо потроху іншими. А зима тривала довго, як три підряд, і була наповнена всілякими видатними подіями, головною з яких був наш перехід на Ти.
І ось почалася весна. Ми йшли міським парком. Трава ледь проклюнулася, але це ще була не та трава, лишалось тижнів два до справжньої трави. І от дівчина раптом скинула туфлі, поставила їх на бордюр, ступила на землю й подивилася на мене.
Дівчина раптом скинула туфлі
Я заціпенів. Хотілось крикнути, як ото дитині на березі моря: "Не ходи туди!". Я зрозумів, що діється: вона спішить це зробити, бо знає, що справжня трава нас не діждеться. Я зрозумів більше, ніж за всю зиму. Зрозумів, що зимові слова про траву — то таки був флірт, але їй самій хотілося, щоб це була правда. І ось тепер, ступивши боса на холодну землю, дівчина ніби дотримала слова, яке дала взимку.
Збагнувши це, я пережив дивну суміш відчаю і вдячності. То був у нашій з нею історії єдиний день, якого б я не хотів повторити. То був узагалі останній день, коли ми бачилися. Точніше, бачилися кілька разів і потім, та то вже інша історія, бо невдовзі після того вона вийшла заміж.
2 
1
Коментарі
3