Живу неправильно, і це вже зайшло дуже далеко. Й завжди так жив, просто не було, коли про це думати. А тут ось одна добра знайома сказала, що вона любить гуляти в Ботанічному саду, й заразом поцікавилася: а ви де гуляєте? Я відповів, що гуляю здебільшого всередині самого себе, 11 місяців щороку. Як для бесіди з дамою — невдала відповідь, але ж чиста правда, аж самому дивно, як воно точно сказано. І нічого доброго в тім нема.
Мене заворожує те місце в "Наталці Полтавці", де Возний хотів "посітити нашу вдовствующую диякониху", але зустрів Наталку і не дійшов, хоч був нібито вільний, просто собі гуляв.
Я втрачаю здатність гуляти якось інакше — і через те роками не бачу якихось місць чи людей, що їх би треба побачити. Вони не бозна-де далеко. Але для того, щоб до них добратися, треба вміти гуляти поза волею обставин.
Мовчимо, три хвилини слухаємо пташок!
У мене є приятель Геник — той уміє. Йому легко вибратися коли завгодно й куди завгодно. Нема питань, сіли в машину, поїхали. У дорозі він також легко може змінити обставини — вже ті, що складуться там. От їдемо трасою через ліс. Геник гальмує, глушить мотор і командує: "Мовчимо, 3 хвилини слухаємо пташок!" Й справді, слухаємо пташок рівно 3 хвилини й рушаємо далі. Або їдемо повз церкву — те саме. Мене гнітять мізерні дози, виділені для пташок і Бога. Та, мабуть, іншого виходу нема, якщо хочеш кудись доїхати. Іноді заздрю Геникові, що не вмію отак.
Недавно твердо вирішив, що два дні на тиждень буду як Геник.
Минулої суботи спробував. Йшов і весело дивився на людей, які не знали, що це вже не зовсім я. Було трохи тривожно — таке, мабуть, відчуваєш, коли кидаєш дітей, жінку, улюблену бібліотеку — і йдеш собі світ за очі. Я того дня відвідав одного родича, якого не бачив давно. І таких у мене ще багато.
2 
1
Коментарі
4