Більярд у Радомишлі

 

Щоп"ятниці мій юний колега Юрик каже: "Шефе, їдьмо в Радомишль!"

Він звідти родом. Це вже майже Чорнобильська зона, тихі малолюдні місця. Знаю двох тамтешніх людей. Перша знайома, практикантка Свєтка, яка позичила у мене товстий том Андерсена. Їй важко відмовити. Гляне — й віддаєш книжку. Потім Свєтка десь пропала. І то давненько. Відтоді вона, мабуть, бібліотеку зібрала.

А другий, кого звідти знаю, Юрик. Запитую в хлопця:

— Чого нам у той Радомишль?

— У мене там зостався більярд! — і Юрик перелічує родичів, з якими гратимемо на більярді.

Як упіймаю Свєтку, віддам її Юрикові

Чув про нього сто разів, а все одно ця гра заворожує. Чому? Я ж не вмію грати. Може, причина в більярдному столі, зеленому, як мох. Для мене це основоположна річ. Я відкривав світ, сидячи на вікні. Звідти було видно хату баби Наталки. Хатина під соломою, а з північного боку стріха обросла мохом — розкішним, зеленим. Подібного казкового моху я потім ніколи не бачив. Мабуть, людям під таким дахом затишно й тепло жити.

Отож, я умощувався на вікні, а за моєю спиною сиділи коло столу дядьки й згадували, що на Колимі нічого не росте, лише мох. Там пасуться олені й гуляють білі ведмеді. Я це розумів. Бо мох на хаті баби Наталки дуже гарний, на ньому легко уявити оленів і ведмедів. Бачив там і сусідського кота Шахтьора.

Це була моя модель світобудови: зверху зелений мох, по ньому бродять різні звірі, а під ним щасливо живуть люди.

Потім це забулося. І я вдячний Юрикові, коли він запрошує мене на більярд до Радомишля. Із почуття вдячності міркую: як упіймаю Свєтку, віддам її Юрикові. Й заберу Андерсена, бо нащо він їм? Там чорно-білі малюнки, й видана книжка давно, ще в часи найзеленіших мохів, яких тепер уже нема.

×