Більшість людей соромляться слухати серйозну музику чи ходити до картинної галереї. Можливо, в самому спогляданні краси є щось таке, в чому соромно зізнаватися. Але існує немало місць, де люди насправді саме й споглядають високу красу, однак прикидаються, ніби роблять тут щось зовсім інше.

Ось я знаю гастрономчик.

Там, в одному з відділів, працювала неймовірна продавщиця, яку я прозвав Жирафою. На зріст нормальна,  але її шия! Таку, здається, спеціально викохують тибетські дівчата. Для цього їм змалку на карк одягають мідні кільця. Шия, як у мешканок Тибету, в природі майже не зустрічається. Її не можна показувати на публіці, бо це відвертіше навіть за стриптиз. У ньому бачиш те, на що чекаєш. А в демонстрації шиї — те, чого не може бути.

Вечорами в тому гастрономчику чоловіки вишиковувалися у найдовшу чергу, за хлібом, щоб довше споглядати Жирафу з відділу навпроти, трохи навскоси. Із черги на неї можна дивитися не навмисно, а тому, що ти так поставлений — не стоятимеш же задом наперед.

Наша черга починала нервуватися

Інколи Жирафу затуляла собою якась вредна баба — з тих, що все перемацують, перш ніж узяти сто грамів ліверки для кота. Тоді наша черга починала нервуватися.

Здається, Жирафа знала про цю комедію, бо час од часу стріляла безсоромними очима по хлібному натовпу. А одного разу вона одягла светр з високим, до підборіддя, коміром. О, це був для нас втрачений вечір! Більше вона так не робила.

Із того гастрономчика, бувало, виходиш, мов із філармонії!

А потім Жирафа враз кудись поділася. Ми подумали, що у неї вихідний або відгули, або, може, вийшла заміж за когось із нас. Проте вона зникла, здається, назовсім. Є інші продавщиці, але ж не такі.

×