Був у моєму житті випадок, що його я не раз намагався собі пояснити, та ні до чого не додумався. Це сталося зимою, в першому класі, отже, на початку 60-х років. Ми з хлопцями гуляли на ковзанці. І тут я побачив матроса й солдата. Вони йшли нашою вулицею — такі, як у тодішньому кіно про революцію. Але неозброєні. Нічого дивного в тім не було б, якби не одна річ. Матрос був як матрос. А от солдат ішов у рудій шинелі й шапці часів Першої світової війни. Ну, шинель могла стати рудою, бо вони линяють, я сам таку пізніше носив. Але шапка! Такі шапки наша армія перестала носити ще літ за сорок до того.

Було ще дещо дивне. Хлопці не звернули на тих двох особливої уваги. Тому можна припустити, що солдат і матрос просто привиділися мені. Але ось що: на них гавкав собака з двору навпроти ковзанки. Отже, не лише я їх бачив. І ще одне: це було перед вечором. А матрос і солдат ішли нашою вулицею, яка за поворотом закінчувалася, виходила на північ, у поле, де ніякої дороги зимою не було. Куди ж вони могли йти проти ночі?

Матрос і солдат ішли нашою вулицею

Пізніше я розгадав усі загадки свого дитинства, де що бралося й куди дівалося, але цю так і не розгадав. Може, вони йшли до когось у гості? Я перебрав усіх, хто там жив, — нічого не сходилося. Потім, коли на нашій вулиці не стало вже більшості тодішніх людей і не було з ким про це говорити, думав про це сам. Може, то було мені явлення. Як ото колись пастушкам являлися янголи. Буває, сварюся сам із собою: "Ти старий совок — тобі он що ввижалося!". Зрештою, я люблю цей спогад. Ми до сутінків гуляли на ковзанці, а солдат і матрос так і не повернулися. Можливо, вони тоді не приходили сюди, а навпаки — йшли звідси назовсім. Тільки я не одразу зрозумів це й ще багато років гордився тим, що бачив.

×