Сусідку бабу Віру знаю стільки, скільки живу. Тобто майже 30 років. Ще ніколи не бачила її такою задоволеною. Разом їдемо в маршрутці додому. Несміло запитую про причину.
– Дитинко, мені 75 років, та я ще ніколи не чула такої радості. Ти знаєш, як я жила. У дитинстві мама скоро вмерли, тато мачуху привели. Яка біда не сталася б – усе на мене спирали. Потім заміж пішла. Чоловік, хай йому Царство Небесне, і випити любив, і руку міг підняти. Свекруха печінки виїдала. Тяжко-м робила, але до нічого сі не доробила. Вже думала, така моя доля. Тепер другі часи настали – самооборона. Вірю, що маю захист. Можу вмерти спокійно – моїх дітей ніхто не обідить.
Баба Віра на ринку у Львові торгує молоком. Її син – м'ясом. Постійно нарікають на побори. Годину розповідає, як львівська самооборона вивела директора базару Дмитра Нечипуренка і поставила перед торговцями на коліна. Вибачався. Люди одне перед одним кричали, що він зі своїми дружками зажерлися. У продавців із кілограма м'яса беруть "десятку", а з літри молока – 2 гривні.
– Слухай, а в тебе ручка є? – заходить наступного дня баба Віра у великих окулярах. Тримає аркуш паперу. – Я тут список для самооборони склала. Всю правду про дільничного напишу, про фельдшерку, магазин. Про сільського голову згадаю, як землю за гроші продає. Тільки не знаю, чи про сусіда Івана писати, що в мене межу забрав. Чи вже сама з ним раду дам? Нехай хлопці всю ту наволоч на коліна поставлять.
Мовчки йду по ручку. Бабі Вірі не розповідаю, що в Івано-Франківську директора ринку також поставили на коліна. Наступного дня його охорона побила м'ясника, який кричав найголосніше.
1 
1
Коментарі
2