– Твою мать, ти як кладеш? Дивися, що робиш. Вася, світи. Світи добре, – прокидаюся вночі із суботи на неділю. Під ліжком намацую мобільний. На екрані – 1.15. Із відчиненого вікна долітають відбірні мати. Деякі похідні чую вперше.
"То навіть так можна сказати, – кружляє у сонній голові. – Пожежа, ми, мабуть, горимо. Що ж робити?" – схоплююся з ліжка.
Принюхуюся: диму наче не чути. Сусіди за стінкою теж не сплять, розмовляють.
– Мамо, а що трапилося? – від гуркоту коліс вантажівки прокидається 4-річний син. На годиннику 1.30. – І де наш тато?
Усвідомлюю, що чоловіка нема вдома. Поїхав до батьків у село. Від цього ситуація ускладнюється. О 1.45 набираю брата, який живе в будинку через дорогу. Він відповідає тільки через півгодини:
– Не панікуй, спи спокійно. То, мабуть, дорогу ремонтують. Я, коли був у Кореї, сам довго дивувався, як швидко на дорозі залатали яму. Ремонтників не було – а яма зникла. Вони ж, виявляється, уночі працюють. Аби людському комфорту не заважати.
Зачиняю вікно. Нічого не допомагає. 4 години з дитиною граємо в "абетку", доміно, ліпимо з пластиліну. Час від часу син перепитує, що означають слова, які говорять дяді на вулиці. Напівспляча кажу: вони – корейці.
О 5.15 ремонтники вирішують поснідати. Микола ріже помідори. А Вася – той, що погано світив – довго шукає цілодобовий магазин.
О 6.00 усе стихає. Засинаємо. Зранку відчиняються двері.
– Соньки, – сміється чоловік. – Ви ж і не чули, що біля будинку вночі каналізацію прорвало. Аварійка приїжджала. Хлопці – молодці! За півгодини все владнали.
Мимоволі видаю нічні відбірні мати.
1 
1
Коментарі