4 вересня 1930 року Михайло Драй-Хмара пише сонет "Київ". У його останньому рядку місто перетворюється на Івана Хрестителя, який стає жертвою спокусливої доньки царя Ірода: "всічена глава/ на золотій тарелі Саломеї".
Образ Саломеї, жорстокої і безжальної вроди, був для київських неокласиків добре знайомим. У Зерова Саломея "п'є страшне, отруєне пиття/ І тільки меч і помсту накликає". Для Филиповича вона була символом "сліпої жаги", яка "спопелить могла б життя народу".
Перш ніж опинитися у вірші Драй-Хмари, цей образ прожив довге життя. Його пік – у символістських середовищах європейської культури кінця ХІХ століття. Згадайте Саломею у Ґюстава Моро чи Оскара Вайлда, інші образи жінок із відрізаними головами чоловіків (Юдит) чи власне відрізаних чоловічих голів (Орфей), які популярні в ту епоху.
В естетиці символістів кінця ХІХ століття Саломея приносила новий образ: femme fatale, жінки-фатуму, яка несе жорстокість і смерть, що заховані в її невідпорній сексуальності. Віддалена паралель новозавітній Саломеї – карфагенська Саламбо, створена Флобером: еротичний потяг до неї змушує найманця Мато підняти війну, в якій гинуть тисячі людей.
Саломея Драй-Хмари має у собі весь цей шлейф: у Київ вона приходить крізь Вайлда, Моро і Флобера не меншою мірою, ніж крізь біблійні тексти.
Але 1930 року все трохи по-іншому, ніж у європейських салонах кінця століття. Емоція Драй-Хмари – це не страх чоловіка перед темною сексуальністю жінки, а жах перед силою, яка може розірвати на шматки тіла цілих націй.
Вже пізніше, 1947-го, Віктор Домонтович, друг і спільник Драй-Хмари по колу неокласиків, у "Болотяній Лукрозі" описуватиме Київ 1920-го. У відрізаний від села та його харчів Київ приходить справжній голод. 1920 року для Домонтовича, можливо, так само, як для Драй-Хмари 1930-го, Київ стає "всіченою главою" колективного тіла.
Але в самій цій метафорі було щось іще: відчуття, як до колективного тіла підступає вбивця, маніяк із великим ножем, який здатен розрізати його на безліч шматків.
Метафора розрізаного тіла теж відома в ту епоху – від італійців середини ХІХ століття, які хотіли знову "зшити" свою батьківщину, здійснити Рісорджименто, – до Ніцше, який повернув до європейської культури образ Діоніса, роздертого бога.
Та головне запитання було ось яким: хто мав цей ніж – від кого йшла справжня загроза? У перші десятиліття ХХ століття цим "кимось" була історія, прогрес: він відтинав одну частину суспільства від іншої, модерність від традиції. Але він був лише нестримною силою стихії.
Усе змінила Перша світова: злочинець уже мав конкретні обличчя. У Західній Європі це відчують поети: британець Вілфред Оуен напише вірш про Авраама, який приносить у жертву свого сина – а з ним половину європейської молоді, half the seed of Europe, one by one. Оуен загине за тиждень до кінця війни.
Драй-Хмара міг відчувати те саме. Привид великого жертвоприношення входив в українську культуру: у вересні 1930-го всі знали про процес над СВУ (справа Спілки визволення України – показова, сфабрикована наприкінці 1920-х, викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Процес відбувся в Харкові від 9 березня до 19 квітня 1930 року. До розстрілу засудили 15 осіб, до концтаборів – 192, вислали за межі України – 87. – Країна), де знищать "стару" українську інтелігенцію – аби за кілька років знищити нову, "революційну". Потім будуть Голодомор і великий терор.
"Всічена глава" перестала бути просто метафорою: вона стала чимось конкретнішим і страшнішим. Саломея Драй-Хмари була вже не символом спокуси чи жорстокості – вона ставала символом терору, але також амнезії, яка розкидала шматки колективного тіла по світу, без пам'яті один про одного.
Не знаю, чи ви це відчуваєте теж: але мене не полишає відчуття, що ця амнезія досі має владу над нами. Ми немов продовжуємо бути жертвами цих жорстоких операцій – акефалами, людьми без голів, тілами після ампутацій, які наосліп намагаються знайти те, що колись їм належало.
На відміну від тіл індивідуальних тіла колективні можна лікувати – і суспільство, колись розрізане навпіл, можна зшити. Але для цього потрібно хоча б інтуїтивно відчувати, що маємо про себе згадати і що маємо собі повернути
2 
1
Коментарі