Я не люблю сектантства. Не люблю бажання сховатися в маленьких світах і маленьких групках і звідти час від часу відстрілюватися. Не люблю, коли думаємо, що навколо самі ідіоти, невірні, схизматики та зрадники, нікому не можна вірити і тільки ми, безгрішні, є мудрецями.

Не люблю, коли в нас атрофується здатність визнавати власну неправоту. Коли збиваються сигнали, що ставлять самого себе під сумнів. Я не люблю, коли капітулюємо перед власною самовпевненістю, коли дозволяємо собі мати тільки одне "я", якому ніхто не може заперечити.

Я не люблю дріб'язковості. Не люблю, коли чиясь маленька помилка стає для нас шансом на самоствердження. Доказом нашої кращості й вищості. Не люблю, коли ми захлинаємося зловтіхою. Коли сміємося з прогріхів інших і свято впевнені, що ось так ніколи не помилимося. Коли бачимо світ тільки зі своєї малої дзвіниці й упевнені, що всі інші дзвіниці нижчі від нашої.

Не люблю, коли світ для нас обмежується власним хутором. Коли карта космосу для нас резюмується двома фортецями і трьома горами. Коли думаємо, що за межами відомого нам світу живуть люди з песячими головами та зміїними хвостами. Коли віримо, що того, чого не помічаємо, не існує. Або існує тільки як виняток, чудасія, екзотична історія, що тільки підтверджує наші претензії на правильність власних думок.

Я не люблю, коли ми так щиро сміємося над хибами друзів, партнерів або конкурентів. Коли наша склеротична пам'ять закриває від нас історії власних помилок. Коли забуваємо, що хибили значно гірше чи навіть і геть не робили нічого, коли треба було хоч би щось робити. Коли сидимо на дивані та сміємося з тих, хто докладає зусиль. Коли вважаємо свій диван небесами, з яких видно всі континенти й океани, і саме тут ти точно знаєш, як влаштовано світ. Не люблю, коли ми точно знаємо, як робити, – але чомусь не робимо.

Я люблю натомість, коли наша свідомість роздвоєна, розтроєна, розмножена. Коли знаходимо в собі мужність дивитися на себе ззовні. Коли маємо інтелектуальне дзеркало, й емоційне теж. Коли відчуваємо – ми не перші на цьому світі, й не останні. Коли готові визнати, що наші судження можуть бути не просто помилковими, а й ідіотичними чи навіть злочинними. Коли Сократів даймоній час від часу нам нашіптує: стоп, це – лажа, це – епікфейл.

Я люблю моменти, коли ми розуміємо власні помилки, наші хиби, наші вади й наші обмеження. Коли туман спадає – і ми бачимо ціль чітко і ясно. І також бачимо, що наші стріли в цю ціль не влучили.

Люблю, коли ми готові говорити про те, що зазвичай приховуємо. Коли не боїмося визнавати власні темні сторони. Люблю, коли ми стаємо настільки сильними, що не боїмося власних слабкостей.

Помилятися недобре, але добре – розуміти, коли помиляємося. Хибити недобре, але добре – мати додаткові очі, додаткові вуха, додатковий нюх, які скажуть нам, що ми схибили. Які будуть нашими персональними коректувальниками.

Чи маємо ми час для того, щоб вірити у свою непомильність? Чи маємо розкіш вірити в те, що ми наймудріші, а всі інші – нездари, обмежені, короткозорі, непрофесійні й ледачі? Чи ми маємо право вірити в свою абсолютну правоту? Ні, бо ми скінченні та смертні. Бо в нас тільки один досвід і одна пара очей. Бо в нас тільки один шлях і ми нечасто дивимося навколо й нечасто обертаємося назад.

Але, коли ми забуваємо про свою обмеженість, стаємо ще більш обмеженими. Коли забуваємо про свою відносність, стаємо ще більш відносними.

Сумніватися в собі – це добре. Це значить –

мати всередині кілька очей. Це значить – проживати кілька життів одночасно. Це значить – бачити тривимірність там, де завжди хочеться бачити тільки лінії та площини.

Сумніватися – це бачити себе хоч трохи поза власним тілом і власним досвідом. Уявити, що все може бути інакше. Вірити в те, що інший погляд може допомогти.

Мислю, отже існую, казав старий Декарт, хитрий француз епохи бароко, любові до дзеркал, складок, ламаних ліній і поліфонії.

Але він також додавав: сумніваюся, отже мислю

×