"Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували. Земля цвила і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос".
Василеві Стефанику цього року 150. Як і Лесі Українці, як і Агатангелові Кримському. Ці троє – сучасники, генії та класики, кожен по-своєму. Класик – той, хто крізь час здатен сказати тобі те, чого ти про себе ще не знаєш. Той, для кого час не має значення.
Перший крок для розуміння письменника – слухати і чути. Стефаник – один із тих, кого треба не тільки читати, а й вслухатися. Слух тут – важливіший за очі. Матерія його мови – не менш важлива, ніж зміст оповідань.
"Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многости падали і здоймалися… Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю… А ніч клала їх у сон, як каменів одного коло одного. Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд. Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори".
Почуймо ось що: люди у Стефаника "вбиті по коліна в землю". Людські тіла злиті з тілом землі; вони є його продовженням. Забрати в людей землю – ампутувати їхнє життя. Ніч кладе людей у сон – немов ніч для них є рідною душею, членом родини.
Або вслухайтеся в оце: люди, як камені, дивляться на небо "морем голов проти моря звізд". Вони сплять очима вгору, перехрещуючись поглядами зі сліпучими очима мільярдоокого космосу. У цій невидимій геометрії армія земних тіл зустрічається з армією тіл небесних.
Або почуйте таке: земля "стогнала під ударом їх серць", під цим вічним ритмом, який ніколи не завершується. І навіть після того, як настає тиша одного з сердець, інші продовжують стискатися і розтискатися. Земля своїм тілом, своєю шкірою відчуває кожен маленький удар. "Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родит і чужа родит". "Зубами держи її, кохай, як коли жінку".
Стефаникові стосунки із землею особливі – еротичні, магічні, онтологічні. Його зв'язок із буттям можна порівняти з тим, що його мали давні грецькі філософи-досократики – наприклад Геракліт. Простір життя для Стефаника-Геракліта – не тільки і не стільки горизонталь; це й вертикаль, яка розгортається й угору, й униз. Це особлива селянська онтологія, невідома міському жителеві: найважливіше для неї відбувається під ногами й над головою. У цій онтології людина починається у хмарах, з першим дощем, а завершується у глибинах земних, із розгалуженими корінцями всесвітньої ризоми. Джерело життя – десь там, у рихлій глибині чорнозему, під твоїми ногами. І коли ти стоїш на цій землі, під ними рухається, роїться, проривається, проростає життя бога. Можна прислухатися до цієї голосної, галасливої тиші. Можливо, самі Стефаникові люди вростають у землю "по коліна", щоб бути схожими на тих, хто дістає джерела життя з підземної глибини. Дістати п'яточками божественного.
Але Стефаникові історії – часто історії про близькість смерті. Про тонку ниточку, на якій тримається життя. Сьогодні хтось скаже, що в житті його героїв недостатньо "розвитку"; воно занадто "вбите по коліна" у виживання. Це так, але це йому не шкодить. Воно часом саме стрибає у смерть, усвідомлюючи нелюдський жах цього стрибка – як у Стефаниковій "Новині", – але це виживання зовсім не є "недожиттям", зовсім не є чимось таким, у чому не може народитися культура. Як в українських народних піснях: жах тут перемішаний із ніжністю. Трагедія втрати – з радістю буття. Втрата виводить на світло рідність. Радість від рідності.
Читати Стефаника сьогодні – означає, розбивати скам'янілі грудки землі, в які злиплися наші слова. Працювати з мовою та культурою так, як ти працюєш із землею: розрихлювати її, створюючи мікроскопічні канали для входження повітря і води. Не давати своїй мові та культурі вкритися шкаралупою, кригою, штукатуркою.
Народник Стефаник чи модерніст, менш важливе, ніж ось що: "Земля цвила і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос".
5 
1
Коментарі