"Москва кілька разів програла битву за Україну" - Євген Глібовицький

Опосередковано може, але не має лінійного впливу. З одного боку, війна в Ізраїлі відволікає від нашої. З іншого, змушує владу США та інших країн фокусуватися на безпекових темах, що для нас корисно.

Розмита межа між війною і миром. Якщо раніше була очевидною – збройний конфлікт, зараз може бути боротьба в інформаційній площині, кібервійна. Не обов'язково всі доходять до повноцінної стрільби. Конфліктність у світі зростає й стає все більш помітною.

Не можемо знати, скільки і як завершиться. Залежить від багатьох змінних, які невідомі. Наприклад, подій у США. Наша підтримка там - предмет гострих дискусій між республіканцями і демократами. Не знаємо, якою буде її доля. Особливо в кінці цієї каденції президента Байдена, яка завершиться в 2024 році.

Будь-яка опція, крім Байдена, створює нові виклики. Але теж другий його термін не буде означати безхмарність. Бачимо тривалі затримки з постачанням далекобійних ракет ATACMS, літаків F-16, будь-якого нового озброєння.

Теж питання, яке навантаження готовий взяти ЄС. Які події будуть всередині України. Стаємо на багато слизьких стежок – одна з них потенційні українські вибори під час війни. Саме підняття теми вносить додаткову напругу в суспільство, потенційно дискримінує права великої кількості людей, на яких тримається безпека.

Рівень невизначеності високий. Сподіваюсь, наш рівень дорослості достатній, щоб сконцентруватися, стиснути зуби, й робити те, що слід.

 

Він вищий, ніж будь-коли раніше - пережили 600 днів вторгнення, майже 10 років реальної незалежності, 30 років відносної свободи. Сформували покоління людей, які можуть проявляти суб'єктність, не боючись, що з ними щось зроблять.

Порівняно зі старими державами, ми - підлітки. Боюсь, щоб війна не позбавила радості підліткових станів, бо вони у житті теж потрібні. Те, що діти повинні швидко дорослішати, підвищує їх змогу відповідати на виклики, але позбавляє важливих компонентів життя.

Як суспільство та країна ми ніколи раніше не мали такої спроможності чинити опір та справлятися з викликами, які маємо. Не були готовими 100 років тому при спробі здобути незалежність, опиратися Голодомору чи Розстріляному відродженню, під час Другої світової, дисидентського руху, в кінці СРСР. У незалежній Україні ніколи не так творили свою долю як зараз. Ціна – страшні втрати і втома. Але нам нікуди відступати – мусимо пройти, на жаль, більше, ніж могли б, якби значна частина партнерів вчасно розплющили очі й тверезо оцінили ситуацію. Якби самі вчасно прокинулись.

Енергія, яка б'є зсередини, але не вміє ще раціонально та правильно оцінювати масштаби викликів, тому валить напролом, робить неможливе.

Війна, досягнення в побудові інституцій та суспільства. У безлічі сфер. Наприклад, в освіті – щоб запустити Могилянку чи УКУ потрібні не лише сміливість і кмітливість, а теж нахабство. Мати амбіції і готовність працювати. У західному світі цього мало.

Багато в бізнесі. Живемо в поколінні, яке створює базові сервіси. У нас не було ще недавно "Нової пошти", "Сільпо" - усього, чим користуємось і що стало нормою. Бачу, як молоді підприємці ставлять амбітні цілі та реалізують, не зважаючи на те, що, з точки зору розвинутого світу, нереально зробити.

Те саме в громадянському секторі, де люди добиваються неймовірних змін. Будь-яка сфера українського існування – жива та жвава. У ній багато енергії, готовності до змін. Війна доводить все до екстремальних випробувань. Де межа міцності, й що буде, коли її перейдемо, годі спрогнозувати.

Наприклад, імперські, шовіністичні та авторитарні росіяни 30 років тому були готовими виходити на вулиці, боротися за демократію. Зараз стали тими, ким стали. Щось зламалося. Хоча базові налаштування залишилися тими ж – ніколи не каялися за сталінізм та імперські злочини, їм завжди подобалися ті, хто грав на запитах на імперію.

Так, але теж питання, що українці так само можуть мати різні прояви політичної культури. Можемо бути дуже креативними в захисті, але теж у відчаї. Я б не хотів із нею познайомитись. Ризик існує.

Ми навіть у стані відчаю створювали дуже спроможні інституції як от УПА. Ті, хто її творив, розуміли, що мають крихітні шанси на успіх поруч із потугами Німеччини та СРСР. Проте робили своє. Цей стан відкриває шлях до нормалізації насильства. Дуже контрастує з цінностями, на яких прагне збудувати життя сучасне українське суспільство.

У війні нам значною мірою допомагає те, що вкорінені в цінностях виживання, на противагу самовираження. Даємо відпірність, яка дивує західних спостерігачів, в яких її немає. Але це ж обрізає крила можливостям розвитку.

Українське суспільство - мікс людей, вкорінених в цінності виживання та самовираження. Обидві групи потрібні.

Бо не про розвиток, а про самозбереження. Про те, щоб закритись. Вони будуть ставити перед нами іноді запитання, чи маємо енергію, щоб підтримувати демократію. Чи підемо в комфортну автократію, зате буде здаватися, що ми в більшій безпеці. Цінності виживання вимагають обмежити свободу слова, згорнути громадянські права, стати більш одноманітними. Тоталітарний досвід СРСР показує нам, що в усіх цих речах насправді немає безпеки. Бо найбільших втрат як суспільство зазнали, коли не було демократії, не було свободи слова, нівелювалися наші громадянські права.

Якщо подивитись на світове дослідження цінностей, то цінності українського та російського суспільств дуже подібні. Але вектор протилежний.

За "теорією стежкової залежності", маємо певні цінності, бо попередні покоління пройшли відповідний шлях. Якщо два суспільства проходили його поруч, навіть у різних ролях, жертви і агресора, все одно виникають спільні закономірності та риси, які впізнаємо в наступних поколіннях. Відповідно відштовхуємось від минулого – в різні боки, але від того самого.

Нам складно пояснити свій досвід на Заході, бо в них інший, як і минуле. Наприклад, їм годі зрозуміти, як держава може стати найбільшою загрозою для суспільства. У традиції Північної Європи чи Америки держава - сервіс, інструмент волі суспільства. Ідея, що сучасна, не середньовічна, країна може впродовж поколінь утримуватися меншістю і насильством, тероризувати все суспільство – немислима. У Німеччині тоталітаризм тривав 12 років. В Італії неповних 20. У нас від Жовтневої революції через сталінізм до постійної загрози в СРСР тривали репресії чи їх загроза. Періодичні відлиги змінювало насильство.

В результаті корупція, яка виросла з тоталітарних умов, відмінна від західної. На Заході хабар - податок на ефективність, обмеження на можливості росту. У нас - інструмент безпеки. Якщо маєте тоталітарну державу, яка намагається вас вбити, відкуп – спосіб виживання. Ось корені. Це не український винахід. Те саме було в будь-якій тоталітарній країні.

Жодним чином. Але замість того, щоб плодити численні антикорупційні органи, щоб тиснути на невідворотність покарання, яке для частини хабарників цілком відворотне, слід посилювати відчуття безпеки. Вона забирає причину для значної частини корупції. Якщо подивимось, чому бізнес іде у Верховну Раду, чи політик прагне переобиратися, бо відчуває вразливість.

Бізнесмен іде захищати свій капітал, у Верховній Раді відкриває скриньку Пандори нових викликів та ризиків. І так по колу.

Підвищення національної та людської безпеки, захищеність громадянина щодо навколишнього простору. Зокрема, інституційного як то СБУ чи поліція – ось потрібна реформа. Це буде тим, що декорумпує суспільство ефективніше, ніж ще одне відомство з нагайкою.

Цього не зрозуміла більша частина західних радників, які виходять із інших припущень. Дивляться на нас як на недосконалу версію себе. Хоча виходимо з інших засновків.

Цього не збагнула значна частина наших антикорупційних лідерів, які наполягали на дедалі більш драконівських інструментах боротьби проти корупції.

Найбільшою стала єдина політична мова, яку розуміють всі. Більше не потрібен переклад із галицької на донбаську. Ми надалі різні – одні походять із Австро-Угорської імперії, інші з Російської, з Османської. Одні ходили до однієї церкви, інші до іншої, а ще інші до синагоги чи мечеті. Але в українському плавильному казані стали політичною нацією.

Головний клей українського суспільства - емпатія. Можемо донести до іншого свій біль, почути і правильно зрозуміти відповідь. Навіть у моменти, коли ослаблені, перевтомлені, зберігаємо притомність, бо можемо докликатись один до одного.

Якщо хочемо, щоб нас системно підтримували американці, німці, французи, то всередині їхніх суспільств мають бути ті, хто розумітиме, що ті речі, за які воює Україна, в їхніх інтересах теж.

Якщо дивимося на підтримку Ізраїлю, вона базується не на відносно невеликій, хоча впливовій єврейській діаспорі, а на підтримці "Біблійного поясу" США, християн-протестантів. Це мільйони виборців, для яких виживання Ізраїлю – критично важливе.

Не маємо умовно проукраїнських виборців у США, які б були такою потужною силою, щоб змушували кожну президентську адміністрацію та Конгрес, не зважаючи на партію, добре думати, як позиціонують себе щодо України. Тим більше в Німеччині, Франції, інших країнах Європи. Можливо, за винятком Польщі та кількох ближніх сусідів.

А виклики перед нами – надовго. Навіть, коли вийдемо з війни, не вийдемо з протистояння з російською імперською культурою. Це означає, що нам потрібні тривалі рішення. Маємо багато інгредієнтів у вигляді інституцій, досвіду, які дозволяють підійти до початку вирішення цих задач – проникнення всередину інших суспільств із поясненням себе в їхніх категоріях. Це великий шмат роботи. Впритул до нього наблизилися, мали і маємо чудових послів, які здійснили підготовчу роботу. Її слід продовжити. Такі речі займають кілька політичних циклів. Тоді опинимося в ситуації, подібно до тієї, в якій опинилися з Польщею, де попри всі напруженості, маємо сотні польських експертів, які розуміють і розмовляють українською. Часто її вивчили не в навчальних закладах, а в розмовах із українськими друзями.

У нас починають з'являтися студентські обміни. Коли ці речі масштабуються в тисячі та десятки тисяч, почнуть виникати середовища тих, хто може перекласти з політичної американської чи німецької на українську. Поки цього немає.

Ризик існує, якщо будемо безрозсудно самовпевненими. Часом у цей режим входимо, коли починаємо від іншим вимагати, бо "нам винні". Навіть, якщо фактично винні – не аргумент. Маємо розуміти, що можемо спонукати інших осмислювати, чому мали б нам більше допомагати, але як тільки переходимо в до вимог, втрачаємо навіть друзів.

Кілька разів небезпечно близько до цього наблизилися в розмовах з партнерами, які не навчилися нас правильно розшифровувати. Не розуміють, чи нашу емоційність слід списувати на те, що ми відгалуження середземноморської культури, чи просто такі вкрай експресивні. Притирання триватимуть довго. Важливо, щоб пошук нової мови вівся паралельно державою, громадянським суспільством, політичними силами, бізнесом. Потрібен постійний обмін.

За можливого президента Трампа, все буде залежати від того, наскільки зможе ефективно запустити свій порядок денний. Бачу зміну його заяв, порівняно з президентським терміном – з автократа-любителя став досвідченим. Не зміг тоді вчинити задумане через те, що навіть у його команді переважали люди, які хоч і поділяли ті ж погляди, вірили в силу закону. Зараз трампісти створили кадровий резерв, в якому багато людей без таких обмежень. Відповідно нова автократична тенденція може мати сильніший поступ. Відтак питання, чи зможе її стримати судова система, Конгрес.

Доки такі речі будуть вирішувати, всі українські питання залишатимуться на паузі. Це була б велика проблема для нас, для західного світу. Не тільки наша безпека опиниться замороженою, але членство США в НАТО буде під питанням.

Попри те, що путінська система вміє маніпулювати настроями західних суспільств, стратегічно весь час програє. Москва кілька разів програла бій за Україну, відносини з Заходом, не змогли збудувати сильну економіку. Перебуває у стані занепаду. Путін радше реакційний щодо обставин, які його заганяють в кут, ніж ініціативний. Мало свіжих ідей у його команді. Там люди, яких знає десятиліттями. У них обмежені варіанти суджень. Ті, хто мають свіжі ідеї, не можуть пробитися.

У цьому наші переваги. Наша система значно гнучкіша. У нас є проблеми щодо взаємодії експертного середовища, громадянського суспільства та влади. Але бодай через тріщини ідеї та ініціативи протікають, відбувається обмін. У нас відкрита система, що дає перевагу. Також демократична, тож її слабкі місця одразу помітні.

Радянсько-російська система видається міцною до останнього моменту, доки не падає та не розлітається в друзки. Навіть те покоління американців, які бачили крах СРСР, не розуміють, що можуть жити в новому 1989 році і заперечують можливість розвалу російського режиму. Це може статися, бо збудований на шаленій внутрішній неефективності.

Здатні, не використовуємо навіть малої дещиці можливостей, щоб активніше грати на російському полі. Великою мірою через те, що державні інституції, які мали б це робити, не скоординовані. Тут мало б бути тісне партнерство між громадянським суспільством і державним сектором, які теж не достатньо взаємодіють між собою.

Наші партнери вважають, що теперішній стан Росії - природній. Кажуть, що національні рухи в РФ – слабкі. Постійно чую на Заході цей аргумент. Тому, мовляв, з цього нічого не вийде. Тоді нагадую їм, що в 1991 році те саме говорили про нас. Але не націоналісти проголосили незалежність, а українські комуністи. Так само в момент, коли захитається Москва, значна частина призначених Путіним і лояльних губернаторів, керівників регіонів будуть приймати рішення – чи вести гру за відокремлення, чи залишатися в російській без правил. Якщо запустять кисень у національні рухи, за певний час ті відживуть і почнуть розвиток.

По великій кількості неросійських народів каток репресій та асиміляції проїхався жорсткіше вже після розпаду СРСР. Їхній шлях може бути тривалішим, ніж наш. Але так само там є різні ідентичності – міцні як татарська чи башкирська, але ще не готові до незалежності. Вони теж можуть стати жертвою інших потужних гравців – як от Китаю. Це зараз слід осмислювати.

Виробляти потенційні рішення. Пострадянський простір бачимо в добрій роздільній здатності через радянське минуле. Нам легше пояснити, що діється в Росії, ніж німцю чи американцю. Краще розуміємо, як працюють неформальні інститути, тоталітаризм, сировинна економіка. Відтак могли б пропонувати, якою може бути політика щодо Росії в тих клубах, куди прагнемо інтегруватися – ЄС і НАТО. Потенційна точка нашого лідерства, яка не задіяна.

Бачу періодично відчай у наших аналітиків, які займаються Росією, бо дуже точково затребувані. Немає системної роботи. Слід долучати український бізнес, державу.

Саміт у Вашингтоні буде під великим впливом внутрішньої американської політики. Він у великій мірі буде залежати від того, як ключові гравці вирішать вписати себе в історію. Особа, яка прийме кінцеве рішення, чи матимемо запрошення – Байден. Без підтримки США отримати членство неможливо. Відповідно питання, наскільки добре доносимо позицію. Нам слід розписати, що можемо зробити протягом дев'яти місяців до саміту, щоб отримати добрі новини. Так само паралельно не забувати про європейців. Аби не сталося блокування зі сторони Угорщини чи Словаччини.

Проблема судів – безпекова. Тоді, коли з'явиться перша українська адміністрація, яка не буде боятися. Нам цього слона доведеться мити по частинам. Спочатку вирішити питання з національною безпекою. Паралельно розуміти, якою має бути загальна домовленість всередині країни – як далі переходимо від радянської тоталітарної спадщини на нову філософію правил. Важлива дискусія про суспільний договір.

Зараз мусимо вести пошук нашої моделі. Його треба провести до вступу в ЄС, який натягне на нас свій інституційний корсет. Коридори для прийняття рішень, як будувати інституції, враз стануть вужчими.

Щоб судова система могла ефективно працювати, має бути довіра до справедливості рішень. Її можна виростити тільки, коли суспільство вірить, що суд виступає в його довгострокових інтересах. Що рішення базується на зрозумілих принципах. Слід подумати, як зробити систему зрозумілою та прогнозованою.

Суспільству здається, що кожного нового кроку достатньо для реформування системи справедливості. Наприклад, дали суддям високі соціальні гарантії. Це необхідна передумова, але недостатня. Значення має теж етична атмосфера при підготовці спеціалістів. Юридичні факультети не мають ціннісних бар'єрів. Я вчився на юрфаці й кинув його. Якщо там списуєте, переважно вам за це нічого не буде. Якщо нечесно здаєте заліки та екзамени – теж. Одиничні університети мають атмосферу, яка не толерує академічної недоброчесності. Друга біда – лояльність, яка вибудовує кланово-ієрархічні вертикалі. Люди з цими цінностями заходять в правову систему. Якщо навіть потраплять у хороше інституційне поле, будуть знаходити способи, як його розвалювати.

Якщо не буде працювати правова система, то після війни в суспільстві з величезною кількістю ветеранів, які вміють поводитися зі зброєю, вже не буде смітникової люстрації.

Чую багато розповідей від ветеранів, що знають, хто на окупованих територіях зрадив та здав. У справедливість не вірять. Знають, якщо звільнять ці землі, ті люди до суду не дотягнуть. Відтак вікно часу для реформи – невелике.

Не можемо скопіювати чуже судочинство й поставити галочку про реформу. Це має бути наше рішення, яке може бути натхненне чужими системами, але внутрішньо комфортне для українського суспільства.

Перша річ – слід сформувати сильні переговорні груп. Ми досі не підійшли до цього як до проєкту. Нам важливо, щоб європейці розуміли, що відстоюють не лише свій інтерес, а спільний з нами. Щоб членство було успішним для обох. Підходи багатьох країн ЄС до цього не спонукають - відчувають занепокоєння ті, хто зараз отримувачі допомоги від Євросоюзу, а стануть донорами на нашу користь. Деякі країни можуть мати свої прагнення і ті будуть погано узгоджуватися з європейськими інтересами. Важливо, щоб українське громадянське суспільство мало діалог з Єврокомісією, чого поки що немає.

Для нас вступ в НАТО значно важливіший, ніж вступ в ЄС, бо це справа нашого виживання.

Водночас ЄС – одна з інституцій, яка змушує нас рухатися в сторону цивілізованих реформ, не дає скотитися в автократію.