Багато хто в США та світі зачарований диктаторами

Думки у виданні The Atlantic професора глобальної політики в Університетському коледжі Лондона Брайана Клааса

Минулого тижня екс-президент США Дональд Трамп назвав китайського деспота Сі Цзіньпіна "блискучим" хлопцем, який "залізним кулаком управляє 1,4 млрд людей". Щоб ніхто не сумнівався в його захопленні, Трамп додав, що "Сі - розумний, чудовий, у всьому досконалий. У Голлівуді немає нікого схожого на цього хлопця".

Трамп не сам. Багато хто в США та світі зачарований диктаторами, які домагаються цілей, змушують поїзди ходити вчасно, незалежно від правил чи законів, що стоять на заваді. Згідно з опитуванням, приблизно кожен четвертий американець згоден із твердженням, що бажає "сильного лідера, якому не треба мати справу з Конгресом і виборами". З тим же згодні також в інших демократіях – 55% індійців, 52% індонезійців та 31% японців.

Цей погляд на авторитарне правління найчастіше виникає там, де влада не виправдовує очікувань населення. Коли демократія приносить плоди, диктатура не видається райдужною альтернативою. Тільки 6% німців і 9% шведів спокушаються на силачів.

Схиляння перед самодержавством базується на згубній брехні, яку я називаю "міфом про добру диктатуру". Міф збудований на трьох ненадійних стовпах. По-перше, диктатори забезпечують сильніше економічне зростання, ніж їхні демократичні колеги. По-друге, диктатори, які не піддаються впливу мінливої громадської думки, мислять стратегічно та довгостроково. По-третє, диктатори приносять стабільність, а розділені в собі демократії породжують хаос.

США та союзники 20 років тому втягнулися у війну в Іраку, а потім вляпалися у фінансову кризу. Це призвело до того, що аналітичні центри почали вихваляти "китайську модель" як альтернативу ліберальній демократії. Критика демократії стала популярною в епоху Трампа та "Брекзит".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Захід посилюватиме нашу обороноздатність" - Володимир Горбач про саміт НАТО

Але події останніх років та нові дослідження зруйнували міф про добру диктатуру. Усі три стовпи брехні руйнуються, наче картковий будиночок. Кожні нові дані доводять правоту слів Уінстона Черчилля: "Демократія - найгірша форма правління, за винятком всіх інших форм, які ще гірші".

Почнемо з міфу, що диктатури сприяють сильнішому зростанню. Ця брехня виникла з кількох добре відомих, ретельно відібраних прикладів, де деспоти спостерігали за разючими перетвореннями своєї економіки. Починаючи з кінця 1950-х Лі Куан Ю перетворив Сінгапур з бідної, наповненої опіумом заплави на багату економічну міць. А в Китаї ВВП на душу населення зріс майже з $318 у 1990 році до більш ніж $12,5 тис. сьогодні. Ці успіхи впадають у вічі.

Але систематична оцінка загальних даних розкриває іншу реальність. Навіть з урахуванням цих даних про сильне зростання найретельніші дослідження виявили обмежені докази чи відсутність доказів, що авторитарні режими забезпечують вищий економічний ріст, ніж демократії. Дослідники Даррен Асемоглу та Джеймс Робінсон знайшли переконливі докази, що інклюзивні політичні інститути демократії – одні з найсильніших чинників стабільного та довгострокового зростання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хто очолить наступний бунт у Росії?

Коли авторитарні режими справді процвітають в економічному сенсі, вони часто роблять це дорожче, бо навіть процвітаючі диктатури схильні до катастрофічних крахів. Як писав політолог Джейкоб Нюруп: "За 50 років Китай пережив голод, коли загинуло до 45 млн осіб, та економічний бум, коли сотні мільйонів людей вирвалися з бідності". Таким чином, райдужна інтерпретація авторитарних економічних даних у тому, що автократи можуть іноді керувати трохи вищим зростанням, але з набагато більшим ризиком економічного колапсу. Це не мудрий компроміс.

Однак міф про сильних світу цього як економічних гуру має ще більшу проблему. Виявляється, диктатори десятиліттями маніпулювали економічними даними. Вони тривалий час обманювали нас. Але тепер у нас є доказ – причина, чому їхні цифри іноді здаються надто хорошими, щоб бути правдою, полягає в тому, що вони насправді - обман.

Кожна влада має мотив фальсифікувати економічні дані. Але у демократіях є інститути, які забезпечують нагляд і блокують політиків від цього, даючи точні цифри. У диктатурах таких перевірок немає. Ця різниця спонукала Луїса Мартінеса, економіста з Чиказького університету, перевірити, чи не завищують деспоти свої темпи зростання. Він виявив, що диктатори завищували зростання ВВП приблизно на 35%.

І що більше перевіряються цифри, то більше маніпуляцій виявляється. У Руанді, де New York Times назвала президента Поля Кагаме "улюбленою сильною людиною світової еліти" через його блискучі показники економічного зростання, уряд заявив, що в 2010-2014 роках він скоротило бідність на 6%. Дослідники виявили, що вірно протилежне - бідність фактично зросла на 5-7%.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розбиті "кадировці" та жахи у СІЗО Донецька: історія "азовця", який майже рік був у полоні

Навіть Китай, очевидне авторитарне економічне диво, показує ознаки уповільнення зростання. Його модель не так добре відповідає світовій економіці. Такі тріщини у зростанні – вроджена риса самодержавства. Оскільки диктатури криміналізують інакодумство, нормальні механізми економічного зворотного зв'язку порушуються, і система не виправляється сама, коли припускається економічних помилок. Показовим прикладом є донкіхотське прагнення Пекіна підтримувати постійний "нульовий COVID". Автократи вміють будувати порти, дороги та шахти. Але сучасна цвітуча економіка підтримується не відкритими шахтами, а відкритим розумом, запаси якого у диктатур за визначенням обмежені.

Прихильники міфу про добру диктатуру ігнорують важливий факт, що більшість зростання автократій відбувається або за рахунок виробництва продуктів, винайдених у більш відкритих суспільствах демократичного Заходу, або за рахунок експорту товарів у багаті демократії. Основні напрямки китайського експорту – США, Японія та Південна Корея. Таким чином, успіх країн, навіть далеких від авторитарного зростання, залежить від інновацій та споживчого багатства демократій. Чи вивів би Китай мільйони людей з бідності за рахунок зростання, орієнтованого на експорт, так швидко, якби Америка спочатку не стала для нього економічним центром?

Другий стовп міфу виявляється не менш хитким. Він стверджує, що диктатори мислять більш стратегічно та довгостроково, ніж демократи, бо не мають коритися непостійній громадській думці. Але в цю брехню можна повірити лише, якщо не розумієте, як насправді працює більшість диктатур.

Більше десяти років я вивчав і брав інтерв'ю у деспотів та посіпак, які їх оточують. Один висновок, який зробив - ухвалення рішень на основі недостовірної інформації є невід'ємною рисою систем, якими керують диктатори. Чим довше деспоти чіпляються за владу, тим більша ймовірність, що потраплять у те, що називаю пасткою диктатора. Вони пригнічують інакодумство, очищають себе від усіх, хто кидає їм виклик, та створюють власну реальність за допомогою пропаганди. Усе заради збереження влади. Говорити правду владі у такій системі може бути смертельно небезпечно. У результаті, диктаторам кажуть лише те, що ті хочуть чути, а не те, що є правдою. І вони починають вірити у власну брехню.

Катастрофічна війна Володимира Путіна в Україні – трагічна ілюстрація диктаторської пастки. Путін обкурився власною пропагандою, а безневинні українці стали жертвами його влади.

Деспоти часто використовують владу не для довгострокового планування, а для короткострокового самопрославлення, чому є багато прикладів. Колишній туркменський диктатор Сапармурат Ніязов витратив мільйони, щоб збудувати на свою честь золоту статую, яка завжди обертатиметься обличчям до сонця. Ще одним геніальним ходом він закрив усі сільські лікарні, щоб хворі могли лікуватися лише у його первозданній мармуровій столиці – Ашхабаді. Більшість населення жила за межами міста, і, ймовірно, незліченні тисячі вмерли, бо не змогли вчасно дістатися лікарні. Його наступник спорудив величезну золоту статую своїй улюбленій породі собак. На щастя, у демократіях є система стримувань і противаг, що дозволяє придушувати такі нарцисичні забаганки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли українські пілоти на F-16 закриють українське небо

Однак найстійкіший стовп міфу – диктатори гарантують стабільність. Деякі диктатори трималися за владу десятиліттями. Перед смертю Муаммар Каддафі правив Лівією 42 роки. Путін перебуває при владі 23 роки. Сі поки що править не так довго, але, схоже, готовий зберігати владу невизначено довго.

Щоб залишитись при владі, авторитарні лідери постійно йдуть на компроміси. Якщо посилюють військових чи воєнізованих лідерів, їм загрожує державний переворот. Якщо послаблять своїх озброєних людей, то не зможуть захистити себе від зовнішнього вторгнення. Щоб зробити свою еліту щасливою, деспоти мають збагатити її за рахунок корупції. Зазвичай з допомогою населення. Але правлячий клас, який купається у нечесно зароблених грошах, може спровокувати революцію чи викинути ще більш дику карту – вбивство диктатора. Автократи здаються стабільними, але це не так. Вони весь час вразливі, змушені приймати кожне рішення з огляду на те, що дозволить завадити загрозам, щоб залишитися надалі при владі.

Стабільність, яка існує в автократіях, за іронією долі частково походить з атрибутів демократії. Недавні дослідження показали, що диктатори розробили механізми, які "імітують демократію, щоби продовжити життя автократії". Більшість авторитарних лідерів проводять вибори, але їх фальсифікують. Деякі використовують парламенти чи суди для ухвалення непопулярних рішень, уникаючи звинувачень для себе.

Зрештою, диктатури, як правило, розвалюються. І коли руйнуються, то дійсно руйнуються. Вибори у демократіях змінюють уряди, а не режими. Персоналістські диктатури, навпаки, часто розпадаються. Коли вбили Каддафі, Лівія розпалася. Він свідомо спроектував політичну систему так, щоб вона функціонувала лише з ним у центрі. Те саме можна сказати про путінську Росію. Коли Путіна повалять або він помре, у країні не буде плавного та мирного переходу влади.

Часто катастрофічна кончина автократів створює петлю негативного зворотного зв'язку. Майже сім із десяти лідерів персоналістських диктатур опиняються у в'язниці, заслані чи вбиті після втрати влади. Перебуваючи при владі, багато деспотів усвідомлюють цей похмурий факт, і тому використовують насильство, щоб залишитися при владі, часто стаючи дедалі екстремальнішими у міру того, як підвищуються ризики падіння режиму. Це навряд чи можна назвати "стабільністю", навіть якщо палац десятиліттями займає одна й та сама людина.

Переклад Gazeta.ua

×