"Білоруське суспільство прокинулося і позбувається ілюзій" - опозиціонер про протести у Білорусі

Лукашенко втримав владу, але втратив легітимність. Показово, що він був змушений таємно проводити свою інавгурацію. Білоруське суспільство прокинулося, але масові протести не призвели до розколу правлячих еліт, які не були інституціалізовані, не перейшли до стадії боротьби за владу і, завдяки збереженню лояльності до Лукашенка силовиків, були грубо придушені. Серед тих, хто у виграші – Кремль. Лукашенко виявився ослабленим і, хоч продовжує ухилятися від поглиблення інтеграції та розміщення російської військової бази в Білорусі, зараз у нього обмежений простір для маневру. Білорусь від багатовекторної політики вимушено перейшла до "маловекторності", західний вектор усох, Китай продовжує зацікавлено спостерігати і навіть Росія, попри риторику, швидше рефінансує старі борги режиму Лукашенка, ніж підставляє йому плече з живими грошима. Якщо не брати РФ, на яку у 2020 році, за даними Білстату, припадало 29,5 мільярдів доларів зовнішньої торгівлі товарами, 47,9 відсотків, то другим за величиною торговельним партнером Білорусі виступав саме ЄС – 11,9 мільярдів доларів, 19,4 процентів. Торгівля в рамках Євразійського економічного союзу практично повністю припадає на Росію. Товарообіг без неї – близько 1 млрд доларів або 1,6 процентів. Тепер через розгортання західних санкцій білоруським підприємствам доводиться шукати інші ринки, і державна пропаганда серйозно розповідає про плани поставок до Північної Кореї – країни, яку не можна запідозрити в наявності платоспроможного попиту.

До політичної кризи 2020 року у білоруського суспільства було враження, що влада підтримує більшість. Потім, навесні того ж року, в період першої хвилі коронавірусу, враження змінилося на протилежне. Рятуватися самим і рятувати лікарів довелося завдяки ініціативам знизу, культура участі піднялася на небувалий для країни рівень. Влада від ігнорування проблеми COVID-19 перейшла до спроб повторити через свої нібито недержавні структури, такі, як Федерація профспілок Білорусі, Союз жінок, Білоруський республіканський союз молоді, збір коштів для лікарень. Але не досягла успіху в цьому. Правлячий режим виявився не тільки непопулярним, але й неспроможним мобілізувати свої структури навіть для імітації.

Важливим фактором виявилося інформаційне протистояння Мінська і Москви у кінці 2019-го – на початку 2020 року, припинення поставок російської нафти. На цьому тлі частина суспільства повірила, що Кремль більше не буде триматися за Лукашенко і можна ризикнути його змінити. Невдачею завершилася спроба визначення єдиного кандидата в президенти силами традиційної прозахідної опозиції. З'явилися "кандидати надії" – колишній керівник білоруської "кремнієвої долини" Валерій Цепкало, директор Білгазпромбанку Віктор Бабарико, а також власник YouTube-каналу "Країна для життя" Сергій Тіхановський, що лише за рік до цього став популярним блогером. Всі вони дистанціювалися від традиційної опозиції, використовували стиль поведінки як представники більшості і змогли отримати підтримку своїх сегментів суспільства. Однак правлячий режим усунув їх з кампанії, наче задля насмішки зареєструвавши дружину Тіхановського Світлану. Саме вона стала спільним знаменником для дуже різних сегментів суспільства, втомлених від нескінченного правління Лукашенка. Банкір міг залучити середній клас, профінансувати кампанію, але не зібрав би на передвиборчі мітинги переважно бідних жителів білоруських регіонів. Тіхановська змогла об'єднати і багатих, і бідних. А з урахуванням декларованої відмови боротися за владу, бо заявила, що її метою є звільнення політв'язнів та проведення нових чесних виборів, - Світлана змогла виконати роль загального символу різних штабів, що мають президентські амбіції. А також для традиційної опозиції. Таким чином, правлячий режим сам створив собі реальну альтернативу на президентських виборах і, незграбно реагуючи на посилення підтримки Світлани Тіхановської, не помітив пробудження білоруського суспільства. А також посилення надії на усунення Лукашенка. Репресії, що почалися після 9 серпня 2020 року, повідомлення про катування затриманих, вбивства кількох протестувальників вивели масу людей на вулиці.

Оскільки йшлося про самоорганізацію протестувальників, а не про їхнє підпорядкування політичній силі, яка претендує на владу, то правлячий режим переборов розгубленість і перейшов у наступ, в результаті якого йому вдалося задушити відкритий вуличний протест.

У Білорусі зараз неоголошений надзвичайний стан, під час якого, як влучно висловився Лукашенко, "іноді не до законів". Діяльність незалежних ЗМІ всередині країни практично паралізована. Сподіваюся однак, що колеги-журналісти знайдуть можливість відновлення роботи. Політичні партії перебувають у заціпенінні, а некомерційні організації масово ліквідовують у позасудовому порядку. Державна пропаганда проводить наратив, що Захід хоче зробити Білорусь країною-ізгоєм, але де-факто йдеться не про перспективу, а про реальність. Білоруська влада закрила країну на виїзд ще у грудні 2020 року, а після перехоплення транзитного літака з Романом Протасевичем стало неможливо летіти з Білорусі без пересадки у Москві, Єревані чи Стамбулі в країни ЄС і Україну. Після завершення чинних контрактів включаються вже оголошені секторальні санкції. Нормальний бізнес вести в таких умовах важко для будь-яких іноземних контрагентів.

Суспільство прокинулося і зараз позбувається ілюзій. Найперше уявлень про "ліберальність" Кремля, переконання, що якщо я не займаюся політикою, то мене репресії не торкнуться, що в Білорусі є правосуддя, а також що "цар хороший – бояри погані". Туману стало менше, режим зняв маску дотримання пристойності і поки ще не встиг через кипучу чекістську роботу її повернути. З іншого боку, під час повені 2020 року затопило "елітарну" білоруську опозицію новими людьми, які досі не цікавилися політикою і тепер роблять відкриття за відкриттям. Той самий Віктор Бабарико не вірив у політичні репресії за участь у виборах і жартував на пресконференції, що буде радий, якщо його передвиборчий штаб опиниться в КДБ. Разом із сином, керівником штабу він незабаром опинився в СІЗО КДБ. Протестувальники подолали заклик штабу Світлани Тіхановської використовувати білу стрічку як символіку і своїм символом обрали національний біло-червоно-білий прапор і герб "Пагоня". Правлячий режим заборонив цю символіку, чим, судячи з усього, її увічнив.

Мені складно відповісти на це питання, оскільки тут важливим є не тільки пошук символічної або мовної ідентичності. Незважаючи на пропаганду білорусько-російської інтеграції всі роки правління Олександра Лукашенка, весь час зберігалася білоруська ідентичність без її видимих проявів. Білорусь була і залишається державою з переважним домінуванням титульної нації. Це знижує потребу у демонструванні ідентичності. Є поділ за релігією, але в країні переважає малорелігійне міське населення, що також за загальних рівних умов не потребує демонструвань. Радянська урбанізація призвела до русифікації білорусів, але не до їхнього зникнення.

В останні роки, особливо після анексії Росією українського Криму, в Білорусі зріс інтерес до білоруської мови та культури – влада стала менше забороняти такі ініціативи. Нинішній розгром всіх відкритих проявів культури участі стане помітною перешкодою поширення білоруськості, але партизанськими методами вона все одно поширюється. Протест 2020 року не мав геополітичних векторів, всіх об'єднувало неприйняття Олександра Лукашенка. А той факт, що Путін підтримав не білоруський народ, а Лукашенка, якраз працює на посилення прагнення до суверенітету.

Очевидно, восени буде зрозумілий баланс сил щодо продавлювання Росією посилення білорусько-російської інтеграції. До лютого 2022 року має відбутися референдум щодо нової Конституції Білорусі, покликаної стати розв'язанням політичної кризи в країні, але вже свідомо не здатної це зробити. Лукашенко не хоче йти від управління країною і точно не має наміру пакувати золоті батони перед вимушеною еміграцією. Навесні 2022 року стане зрозумілий баланс щодо решти економічних ресурсів режиму Лукашенка, і або він буде змушений розпочати із Заходом торгівлю політв'язнями, або знайде ресурси в Росії. Той факт, що білоруська влада побоялася в лютому 2022 року проводити місцеві вибори, демонструє, що вона боїться електоральної кампанії, а отже "закручування гайок" триватиме.