"Таких, хто постарше, ніхто не хоче брати"

 

Від 1 січня Вінницьку область поділили на медичні округи з центрами у Вінниці, Жмеринці, Хмільнику, Бершаді, Тульчині та Гайсині. На виклики "швидкої" тепер виїжджає найближча до хворого машина. Обслуговують лише екстрені випадки.

30 січня чергуємо на центральній міській станції швидкої допомоги по вул. Ширшова. О 9.00 у кімнаті відпочинку медики бригади п'ють чай. Лікар 30-річна Інна Кушнір вишиває картину, фельдшери 27-річний Олександр Педосич та Ігор Горовенко, 38 років, дивляться по ноутбуку медичний серіал.

— За день кожна бригада виїжджає чотири-вісім разів, — каже Інна Кушнір. — Із будь-якої проблеми дзвонять у "швидку". В нас вже анекдот ходе: все, що болить до пояса — це серце, нижче — це почки. Буває, вигадують, що багато крові, щоб на виклик приїхали. Недавно їздили до студентки, що порізала вени. У гуртожитку нас зустрів хлопець, веде у кімнату. Дорогою розповідає, що він посварився зі своєю дівчиною, вона порізала вени і стікає кров'ю. Але в кімнаті дівчини не було. Хлопець хвилин 20 шукав її по гуртожитку. Оглянули рану — вона не схожа навіть на царапину кота.

О 9.59 по радіо передають, що є виклик. Людині на вулиці погано. Лікарі схоплюються, до машини вибігаємо за півхвилини. За 8 хв. прибуваємо на місце, повертаємо у двір 9-поверхівки. На снігу лежить чоловік, біля нього двоє перехожих.

— Та він п'яний, іти не може, засипає на ходу.

Медики швидко роблять масаж больових точок за вухами, аби привести чоловіка до тями. Та й після того він не може сказати навіть своє ім'я. Ведуть попідруки до машини. При собі той має лише мобільний телефон та 1,5-літрову пляшку міцного пива. Лікар знаходить номер матері. Уточнює ім'я та повідомляє їй, що його везуть на госпіталізацію у лікарню №1.

— Через отаких нас часто матюкають, буває, погрожують убити, як не приїдем, — говорить Олександр Педосич. — А ще кілька чергувань тому позвонили, що 40-річна жінка втрачає свідомість. Приїжджаємо. У квартирі дві літні жінки і чоловік. Усі нетверезі. Посеред кімнати лежить наша непритомна пацієнтка, біля неї стаффордширський тер'єр. Просимо забрати пса. Господар бере його за ошийник і хвіст, хотів відігнати. Та через те, що на ногах не тримається, кидає собаку на лікаря.

Медики згадують, як на початку місяця їздили на виклик до 98-річного чоловіка.

— Приїхали, дивимося, пацієнт при смерті. Весь у гамні та ще й з кров'ю. А жінка криком кричить забрати його з хати, хай умирає в больніці. Навіть на гарячу лінію на нас жалілася. Мусіли діду міняти памперс, — додає фельдшер Ігор Горовенко.

За півгодини знову їдемо на виклик. У приватному будинку задихається чоловік. Йому 74 роки. Інна вимірює тиск, слухає дихання. Ігор робить кардіограму. Бригада працює здебільшого мовчки. Кожен знає, що і коли потрібно зробити.

— Не завжди можем визначити, в яку лікарню візьмуть. Таких, хто постарше, взагалі ніхто не хоче брати, — пояснюють. — Хронічних хворих повинні вести сімейні лікарі. Але люди до них не звертаються, бо часто й не знають своїх лікарів.

За день у "швидкої" було п'ять викликів.

— Варто було їхати лише до діда, який задихався. Решта — змарнований час, — підсумовує Кушнір. — Ще на одному констатували смерть. Поки дочекались міліції, пройшло дві години.

×