"Ніколи не вчилася малювати і не знаю жодної техніки. Але спеціалісти кажуть, що маю свій стиль", — каже директор Вінницького центру соціальних служб для сім"ї, дітей і молоді Світлана Сулімова, 53 роки.
Вона почала малювати чотири роки тому. Має близько 400 картин. Більшість подарувала друзям і колегам, решту зберігає вдома. Під склад відвела одне з помешкань своєї трикімнатної квартири.
— У багатьох начальників управлінь є мої роботи, — говорить.
У червні цього року Сулімова подарувала 20 своїх полотен вінницькій галереї "НоваАрт". Гроші від їхнього продажу планує направити на соціальні проекти.
— Поки що жодної не купили, — розповідає. — Цим треба займатися. Щоб картини купували, треба бути у галереї і розповідати про кожну. Може, займуся розкруткою себе як художниці, коли піду на пенсію.
Світлана Сулімова говорить, що її роботи закодовані. У кожній міститься позитивне послання:
— Спочатку на холсті пишу вірш. Потім зі слів формую квіти, листочки. Вірші пишу сама. Вони приходять до мене у транспорті, під час відпочинку, але на роботі ніколи: тут я дуже зайнята. Нещодавно намалювала велике полотно розміром 160 на 120 см. Називається "Растущая благодарность". Там такий вірш: "Открывшись силе вселенной, чувствуй себя растущим. Внутреннюю силу свою дарите рядом идущим. Свободно летите, за все на земле благодарите!".
Світлана Іванівна малює акриловими фарбами. Золотисті фарби та різнокольорові піски їй привозить подруга Анна Бєлова з Лівану. Різнокольоровими пісками Сулімова малює окремі квіти, золотистими блискітками посипає всі картини. Жанр своїх робіт Світлана називає "плансі" — планетарний синтез.
— Це моє ноу-хау, — каже. — Планетарний синтез об"єднує людське життя у різних його проявах, несе позитив у кожний момент буття.
Японський художник Оморі Сатоші запропонував Сулімовій показати її картини у музеї сучасного мистецтва в Токіо. Виставка має відбутися наступного року у травні.
Колись працювала в котельні кочегаром
Сулімова показує макет перекидного календаря на 2010 рік.
— Моя старша дочка Яніна — дизайнер-поліграфіст. Вона зробила календар із репродукцій моїх картин. Хочу його надрукувати, та бракує коштів.
Менша донька Світлани Іванівни 21-річна Анна — студентка педагогічного університету. Чоловік Владислав Юрійович, 53 роки, — військовий, має звання підполковника.
— Чоловік і доньки — мої перші критики, — каже. — Говорять: ось ця картина цікава, а іншій чогось не вистачає. Вдома малюю просто на столі. Мати окрему студію поки що не можу собі дозволити.
Домашнє господарство Світлана Іванівна веде сама.
— Я дружина військового, — сміється. — Вмію робити все: і борщ зварю, і вікна помию, і приберу. Ми багато переїздили. Колись працювала в котельні кочегаром.
Дістає з шухляди роботи, намальовані на великій морській гальці:
— У мене багато таких камінців. Привезла їх із Туреччини, Таїланду, Криму. Цього року відпочивала в Южному під Одесою, але там такої великої округлої гальки не було. Тут теж є вірші, але не повністю. Лише початкові літери слів: місця обмаль. Дивіться, вони як брошки. Хочу, щоб мої картини перенесли на тканини, щоб люди в них одягалися. Із дизайнерами ще не розмовляла на цю тему, але дуже сподіваюся знайти однодумців.
3 
1
Коментарі
1