Минулого місяця в селі Сабарівка Оратівського району Вінниччини заступник голови облдержадміністрації Валерій Коровій запалив газовий вогник. Сабарівчани вважають, що газифіковане село не вимре.
— Газ — це життя, — розповідає голова села Сабарівка Петро Шевчук. — Але до нашої сільради відноситься ще один хутір. У ньому живе шестеро людей. Тягнути газ до них немає смислу. А до нас вони переселятися не хочуть.
Хутір Дівочина розташований на кордоні Київської, Черкаської та Вінницької областей. Проживають у ньому три літні жінки та троє чоловіків — 81, 80 й 56 років. Дорога до хутора веде через поля. За поганої погоди дістатися до нього неможливо.
— Я з тією Дівочиною мав клопоту, — неохоче погоджується поїхати до хутора голова. — Просив підприємця, щоб їм у базарний день хліб возив. То він поїздив туди трохи, а тоді відмовився. Бабусі самі хліб печуть, овочі вирощують, одежу їм діти привозять. Продавець без виторгу лишається. Тільки бензин палив та машину на дорозі бив.
Від Сабарівки до хутора — 3 км. Їдемо понад півгодини. Після дощу земля перетворилася в болото, стоять калюжі.
На цвинтарі, неподалік хутора, видно півсотні хрестів. Неподалік — стара, заросла бур"яном будівля колишньої сільради. Селяни розповідають, що 1924 року хати на хуторі давали безкоштовно. Було більше 200 дворів.
Із городу до хати заходить 80-річний Іван Курос. Каже, що хотів провести телефон. Але торік на 9 травня облдержадміністрація подарувала йому мобілку.
— Сказали, що зроблять спарений із телефоном сусіда Лабунця, — сідає на лавку чоловік. — А нащо мені спарений, як я з ним не говорю. За межу посварилися. Того року на дев"яте мая не їздив, бо з ним не хтів сідати рядом у машину.
Сільський голова хитає головою. Питає, як почувається сестра покійної дружини Параски 76-річна Ганна Котенко.
— Боліє, — відповідає Іван Олексійович. — У неї ж розуму немає. Покійна Параска казала, що це їй пороблено. Казала, що це моя сестра, Марія Мовчан, їй підсипала всяке. Вони за межу сварилися. Я перше боронити їх ходив, а тоді плюнув. За одну заступишся, сестра обижається. На бік сестри стану, дружина сердиться.
Хата родини Лабунець стоїть поряд. На подвір"ї — стара липа. Лелеки звили на ній гніздо, висиджують яйця.
— Та добре живемо, — знизує плечима 78-річна Марія Лабунець. — От у мене курка єдненьке курча висиділа. Дід поріг покрасив. Так і живемо. Магазіну в нас немає, та й не дуже треба. Напишіть тілько, щоб нам дорогу проклали. Не можуть до нас діти приїхати із Княжої Криниці (Черкаська область. — "ГПУ"). За шістьдесят кілометрів треба об"їжджати. Об"їдеш, а все одно по болоті.
— Тю, стара, — махає рукою на жінку її чоловік, 81-річний Володимир Трохимович. — Ви лучче скажіть, як нам тищу свою забрати? — звертається до сільського голови.
Голова обіцяє допомогти оформити документи до Ощадбанку й підвезти до райцентру.
На віддалі живе родина Мовчанів — 86-річна Марія та її 56-річний син Іван. Вони саме подалися до райцентру за покупками.
— Зараз іде така тенденція, що села будуть "жити" літом, а на зиму "вимирати", — говорить голова Оратівської райради 54-річний Анатолій Опалюк. — От і в нашій Якимівці на київській трасі вже один киянин викупив дві хати і живе там влітку. Бо від того села за дві години до Києва добратися можна. Газ є, водогін собі провів, повітря краще за столичне. А ті села, де дороги і газу немає, вимиратимуть. У нашому районі вже є одне таке село, Ганівка називається. Там жодної живої душі.
7 
35413
Коментарі