6 липня чергуємо з водолазами обласної станції по вул. Івана Богуна у Вінниці. На станцію приходжу близько восьмої ранку. Там восьмеро працівників миють від бруду водолазні костюми.
— Доки надворі жарить, в нас багато роботи, — говорить 28-річний Сергій Вишневський. — Щодня як мінімум один потопельник. Тричі на тиждень тренуємося.
Лікар вимірює йому тиск. Сергій приносить комбінезон, скидає шорти й футболку.
— Коли виклик терміновий, мусимо вдягнутися за 2 хвилини, але в нас у більшості не термінові виклики, — пояснює, вдягаючи водолазний костюм. — Ми не рятуємо людей, а шукаємо потопельників.
Прямує до пірса, занурюється. На дні перебуває близько 15 хв. Так перевіряє обладнання, подачу кисню, температуру води й обстежує дно.
— Маємо завжди бути напоготові, тому на роботі не п'ємо, не куримо. Водолаз повинен мати гарне здоров'я, того в нас на службі тільки молоді хлопці.
Перший виклик отримуємо близько 17.30. Утопився хлопець у селі Миколаївка Козятинського району.
— До того села їхати більше години, занурюватися прийдеться під вечір, — розглядає карту водойм Вишневський. — Виїдем тільки завтра.
Уранці 7 липня їдемо разом із водолазом 28-річним Святославом Сальником шукати потопельника. Перед зануренням двом водолазам вимірюють тиск. Прошуся спуститися на дно із ними.
— Це дуже відповідально, перед тим треба три місяці тренуватися, — відказує Сальник.
Але після вимірювання тиску погоджується. Видає костюм. Він вологий.
— У влажний костюм легше вдягнутися, ніж у сухий. Без нього у воду лізти не можна, на дні багато водорослей, гілляк, скла. Можна запросто поранитися.
Наостанок на мене вдягають балон із киснем, що важить 26 кг, дають маску й трубку.
На воду спускають рятувальний човен. Туди кладуть котушку з мотузкою. Тулуб водолаза обв'язують сигнальним кінцем мотузки, надягають пояс із ножем. Повільно занурюємося.
— Як попадете в риболовні сітки, ріжте їх ножем, інакше звідти вибратися невозможно, — вчить Святослав. — Смикати треба за сигнальний кінець кожні 2 хвилини. Коли попереду небезпека, треба смикнути більше трьох разів. Смикнув, потряс, смикнув — значить, знайшов потопельника.
Водолаз у воді перевіряє тиск повітря та герметичність спорядження. Місцеві показують місце, де міг утопитися юнак.
— Саша приїхав до мого сина в гості на вихідні. Пішли на ставок ловити рибу. Випили по 100 грам. Одні пішли купатися на другий берег, а Сашко хотів до них перепливти через ставок. Пропав на очах. Перед смертю казав, що його брат точно так само втопився, — розповідає жінка, не називається.
У воді нічого не видно. Вона вся зелена. Святослав підказує спуститися на дно і ніби промацувати його руками. Я не витримую, прошу витягти на поверхню. Сальник продовжує пошуки.
Потопельника знаходить за годину. Тягне його за руку. На березі тіло допомагають витягнути родичі й інші водолази. Одразу накривають покривалом.
— Якщо тіло не накрити, воно почорніє від сонячних променів, — пояснює водолаз.
Святослав вилазить із води, розписується у протоколі за знайдений труп.
— Кілька разів нам пропонували гроші. Торік знайшов хлопця в Погребищенському районі, давали 300 гривень. Я відказався, не положено, — пояснює.— За це получаєм зарплату близько 2 тисяч гривень.
Окрім утоплених, у водоймах шукають різне.
— Пару років назад кияни попросили обдивитися озеро у Гайсинському районі. Цілий день шукали там танк, всьо дно облазили, але не знайшли. Тоді за цю послугу заплатили нам 500 рублів. Обично так і стоять наші услуги, — говорить водолазний фахівець Сергій Губань.— Найлегше шукати золото. Блистить, як надворі сонце. У селі Сосонка Вінницького району жінка загубила на річці Десенка подарок від сина — масивну цепочку. Знайшли. За роботу заплатила 500 гривень, а цепочка коштувала вп'ятеро дорожче.
31 
1
Коментарі