— Вижив у Дебальцевому лише тому, що мій страх зуміли загнуздати. Там загинули не сотні, а тисячі, — каже колишній боєць батальйону "Кривбас" із позивним "Малой" 23-річний Костянтин Бондаренко.

Костянтин Бондаренко народився 8 червня 1994‑го в місті Дніпродзержинськ (з 2016-го — Кам'янське. — ГПУ) Дніпропетровської області. Закінчив там профліцей №2. Два роки працював на металургійному заводі монтажником. У березні 2014-го пішов на війну.

— Був проти Майдану. Із другом, який теж був проти, пішли воювати. З тих, хто їздив, ніхто не пішов, — говорить. — Мовляв, є кому. Подумав, хто тоді захищатиме Україну?

Не було страшно?

— Знав, що ворог на нашій землі. Ми пройшли підготовку. До виїзду в АТО батьки не знали. Мама потім підтримала. 2 червня нас закинули під кордон із Ростовською областю Росії. Жили в лісі. 8 червня, у день народження, для себе копав окоп. За тижня два висунулись до Старобешевого, Амвросіївки. Місяць був на блокпосту між Старобешевим і Комсомольськом (з 2016-го — Горішні Плавні. — ГПУ). Затримали там командира донецького "Беркуту" та помічника Гіркіна. Ті їхали трасою. Хотіли відкупитись блоком сигарет. В одного з кишені випала пістолетна гільза. Потім їх відпустили "зверху".

Раз на наш блокпост натрапили три авто з кадировцями. У бою поранили командирів взводу і двох відділень. Кадировців усіх перебили. Хоча автівки були броньовані. Зі снайперських гвинтівок стріляли в лобове скло. Підійшли до машини витягати. Один, іще живий, дістав гранату. Командир "Ведмідь" побачив це й ліг на нього. Врятував інших.

На початку серпня почалися активні бої під Іловайськом.

— Це був період втрат і болю. Загинув найкращий друг від кулі в шию. Жили в одному домі, пішли разом на війну. Мав у вересні одружитись. Півтора місяця не дожив. Тоді я вперше відчув страх смерті. Коротка ротація, навчання на Львівщині. Отримав нову професію: водій бронемашини розвідки. На війні це — картонна коробка.

22 грудня попали в Артемівськ (з 2016 року — Бахмут. — ГПУ). Тієї ж ночі сказали їхати в Дебальцеве. Відмовились, бо були без зброї, у цивільному. Наступного дня відбули. Замінили понад 700 бійців батальйону "Київська Русь" 25-ї бригади. Нас було до 300, і 17-кілометрова зона відповідальності — від Чорнухиного до Новогригорівки на Луганщині. Зрозуміли — буде лихо. Підняли шум. Вище командування запевнило, що підмога буде. Повірили.

Зв'язок був поганий. Натрапили якось на батальйон "Артемівськ". Ті стояли, прибиті відчаєм, навколо танка, натягнувши каски на очі. Їх кинули.

Як це впливало на бійців?

— У 20-х числах січня нас почали обстрілювати. "Гради", "Урагани", міномети. Ми зайняли ангари. Росіяни коригували вогонь азбукою Морзе. Ми деблокували їх, тому гатили мимо. Проте били з другого боку. Хлопці передали координати ворожих точок у штаб. Там сказали, що гатять із позицій 128-ї бригади. Такий був хаос.

Що робили, щоб змінити ситуацію?

— Говорили з командуванням, ті обіцяли підкріп­лення. Врешті 17-та бригада дала 40 контрактників і три танки. Один працював. Другий лише їздив. Тягав третій, який лише стріляв. Екіпаж першого танка зробив неможливе, щоб нас побільше вижило. Могли вилітати в розпал бою і гатити по росіянах. За командира був майже дідусь. Але що він витворяв! Активний, енергійний. Бачив їхню загибель. 120-міліметрова міна попала в танк. Хлопці побігли гасити полум'я, а там вибухнули набої. Загинув екіпаж і багато тих, хто його хотів рятувати.

Коли зрозуміли, що порятунку не буде?

— 10 лютого 2015-го росіяни захопили нашу позицію, рації. Казали здаватись. Командири відмовились. Але оптимізму меншало. Сотня бійців потрапили в полон. Інші відходили з боєм. Забирали сотні життів росіян. Юрій Брехаря з "Кривбасу" з побратимами підбив шість танків. На зенітній установці пробивали активну броню і з гранатометів добивали.

Коли ви вийшли?

— 18 лютого 2015-го. Нас залишилося 70. Половина виїхала на одній із уцілілих машин. Водій не захотів вертатись за рештою. Побратим погрозами і матюками змусив. Як ішли з позиції, підірвали всі боєприпаси. Вибух був мегапотужним. Купол на десятки тонн підняло в повітря і кілька разів перекрутило.

Котла могло не бути?

— Нам надійшли дані, що росіяни планують захопити наш плацдарм у кінці січня. З-під Вуглегірська заходили в Новогригорівку через залізничне депо. Пішли двома підрозділами зачистити їх. Один зайшов до села. Інший, де був я, не зміг закріпитись навіть на краю. Нас накрили артою. Залягли під плотами. І тут — три машини ВСП (воєнізований патруль. — ГПУ). Кричимо "Лягайте!". А старший: "Я комендант міста. У нас сигнал про пограбування". Ми відійшли. Побачили міст, там — Нацгвардія з танками. Кажемо, прикрийте нас. Відмовились: не мають наказу. Якби тоді вдалося зайти в село і закріпитись, не було б тисячі смертей.

Наступ тривав на всіх напрямках. Росіяни заходили в Дебальцеве. На командному пункті "Ромашка" взяли полонених. Ми визволяти — шквальний вогонь. Їх лізли тисячі. Ми стріляли і не могли перебити. У повний зріст, ніби під наркотиками. Один у танку за 200 метрів від нас виліз, зняв штани і показав інтимні місця. Останнє, що зробив у житті.

З міста виходила колона, яку обстріляли.

— Так. Призначили місце збору. Вразило, скільки там бійців. Багато тисяч. Де вони стояли? Були моменти, коли будь-яке підсилення виграло б бій. Пішли трьома колонами. На ранок стали в полі. Нас обстріляли, почалася паніка, всі кинулись урозтіч. Я і ще кілька бійців зупинилися в селі. Мали прості авто і БРДМ (бойова розвідувальна десантна машина. — ГПУ). Росіяни з гранатомета влучили по ній. Вирішили йти пішки. Знову паніка. Здуру стріляв у бік росіян. Поряд був "Африканець". Пройшов Ірак, тому тверезо все оцінював. Сказав іти за ним. Зустріли ще бійця зі взводу, начальника штабу. Наші танки їхали і не стріляли. Мовляв, скинули снаряди, щоб швидше йти.

Ми п'ятеро висиділи пару годин і рушили далі, майже до Логвинового. Там поле, по обидва боки — росіяни. Після 17-ї, як стемніло, поповзли далі. Першим — "Африканець". Знімав розтяжки, витягав міни. Ми пролізли між блокпостами росіян за 150 метрів один від одного. Полем пройшов їхній танк у бік нашої колони. Бігли 5 метрів за ним. Від нього йшло тепло й дим, тому в тепловізор нас не бачили. На перехресті на Троїцьке танк повернув наліво, а ми вправо, на якісь дачі. Вибили двері в одній і заночували. Повечеряли гілками з дерев і талим снігом. Зранку на паркані побачили намальований наш прапор. Це було щастя — свої!

19 лютого о сьомій ранку вийшов із котла. Подзвонив мамі. Два тижні не знала, що з сином. З Артемівська з побратимом на таксі поїхали додому.

Вставав із ліжка і ховався під стіл

— Удома два тижні був, як у тумані. Нічого не розумів. Мама розказувала, що ночами кричав, воював, вставав із ліжка і ховався під стіл. Заливав горе оковитою. Звернувся до психолога, і це допомогло. Раджу це всім бійцям, які повернулися. Бо страждає і сам, і сім'я. Б'ють дружин, дітей.

Полегшення відчув, коли 2016-го підписав контракт із 74-ю бригадою. Воюю дотепер. Розумію, що потрібен тут.

×