"Давай у могилу — мені за тебе кусок хліба дадуть"

— У 1933 годі дід одноосібником був. Як почув, що по людях "буксири" ходять, заколов свиняку, заховав біля колодязя. Мати розказувала, її рідний брат прийшов з "буксирами", не пожалів сім'ї. Весь двір піками скололи. М'ясо знайшли. З комори все забрали. Проснулася мати слєдующого дня — одна вода у хаті та я маленька, 3 годіка, — згадує трус 1933-го Галина Кущ, 81 рік, із села Яреськи Шишацького району Полтавщини. У роки Голодомору в селі вимерло більш як половина людей.

Галина Пилипівна, худорлява, із сивим коротко стриженим волоссям, підводиться на широкому дивані, опирається рукою об подушку. Вона майже не ходить. Кімната невелика, прибрана. На тумбочці стоїть лампа без абажура, кілька пляшечок з ліками, металевий кухоль з водою. На тарілці скибка хліба. Ще в одному блюдці — нарізаний лимон. На сусідньому ліжку розкладені шприци, вата, кілька упаковок з ампулами.

— Хвамілія батька — Журилко Пилип Миколайович. Його баба нагуляла. Другі діти від діда — Крохмальці. Але жили дружно. Мої батьки женилися перед голодом. Мене народили. Любили одне одного — душі не чаяли. Але тата помню тільки по карточці, — каже. — Восени, як почали бідувати, хтось корову з колгоспу вкрав. На батька і материних братів звернули. Їх по вулиці Жигунами звали — шо шустрі, а може, жадні були. Вкинули у яму в Диканьці. Півгоду там відсиділи. Мама кофти, спідниці — все на базар виносила. Міняла на їжу та батькові передавала. Перед війною узнали, що він не винуватий. Хлопець із вулиці бачив, як двоє мужиків вели скотину. Йому погрозилися, як кому скажеш — не житимеш. Він і мовчав. А як ішов на фронт, матері признався, що жигунівські хлопці пострадали ні за шо. Батько з ями освободився, але довго не прожив. Пішов на бойню робить. Була, де зараз станція поїздів. Там галушками годували. Він зголодавшийся. Наївся — не дійшов додому, у лісі помер. Мати возиком забрала. Поховали в огороді. Як батька не стало, вона пішла від свекрів. Не знаю, чи по своїй волі, чи її видворили. Но поселилися ми у пустій хаті, де вимерли хазяїни.

Утирає сльози.

— Якби не сусід, не помню, як його звали, хто зна, чи вижила б. Він у колгосп свиням помиї возив. Трухляком настягує гущу, ділиться. Мати дасть помиїв, я виїм і пальчиком миску вилижу. В кінці вулиці за полем стояла столова для солдат. Ми, дітвора, з кущів виглядаємо, як вовченята, може, щось дадуть. Один махає — підбіжиш, дасть кусочок хліба. А другий поманить, та як всипе по голові чи де попаде. Солдати нам позволяли недоїдки зі столу взяти. Все в одну торбу згребу, принесу додому. Висипала на стіл — оце куски хліба, оце каша, риб'ячі голови. Не шукала ложки і миски. Руками їла.

Галина Пилипівна здригається, ніби від холоду, кутається у синтепонову ковдру. Говорить дрижачим голосом:

— У Яреськах великий голод був. Мерли прямо по хатах, край дороги лежали. Людей не хоронили. Де зараз колодязь, яму викопали. Туди трупи скидали. Мати розказувала, дядько край дороги лежав. Ще живий, ногами тріпав. Його грабар у яму волочить. Приказує: "Давай у могилу — мені за тебе кусок хліба дадуть".

Ліворуч від будинку є криниця, про яку згадує Галина Кущ. Чоловік і жінка стоять там із порожніми відрами, розмовляють.

— Ми не тутешні, — каже жінка. — Стариків лишилося трохи, все молодші живуть. Як було тут раніше, не знаємо.

Повертаю на вул. Садову. Праворуч від дороги старий яблуневий сад. У дерев'яному паркані немає кількох секцій. За огорожею три могили. На двох — сині металеві хрести. На третій — пам'ятник із п'ятикутною зіркою. Тут похований батько Галини Кущ, її дід і баба. За кілька метрів від могил — город. На ньому поки що не скосили кукурудзу. Дідівської хати Галини Пилипівни не лишилося. Дворище дісталося одній із невісток.

Садова — одна з найстаріших вулиць у селі. На ній 13 хат. Дорога не асфальтована. Зі старожилів тут живе Олена Третяк. Біля її воріт укопана дерев'яна лавка.

— Ідіть до баби. Вона любітєльніца розказувати, — зустрічає Марія, племінниця Олени Михайлівни.

Проводить у невелику хату. В кімнаті на високому ліжку у чорній спідниці з зеленими смужками та чоловічому светрі сидить 87-річна Олена Третяк. Голова запнута хусткою. Манікюрними ножицями витягує резинку зі старої спідниці. Окулярами не користується.

— Я сама старша на кутку. Всьо помню, — відкладає спідницю у бік. — Хата на цьому дворищі стояла. Рублена, аж блищала. Батько, Михайло Іванович, охотою занімався. Мати, Мотря Степанівна, з дітьми дома. Було нас п'ятеро — Поліна, Надя, Марія, Галя і я, найменша. У 1933-му першим ділом багатих розкуркулювали. Нас дуже не трогали, бо батько у колгосп вступив. Коня туди відвів та свиней віддав.

А за трохи — голод страшний почався. Було, їде підвода з бойні. Там кістки, кишки, всякі відходи. А за підводою діти біжать. Худі та страшні. І кожне кричить: "То моя кістка, то моя". А я голосніше всіх — усе моє, усе, бо їсти хочу, — жінка розводить руками, ніби бачить перед собою підводу й хоче щось ухопити.

Сестри Олени Михайлівни працювали в колгоспі. Приносили з роботи по кілька морквин, по буряку. На тому родина жила.

У Яреськах 1933-го відкрили притулок на 20 дітей. Брали сиріт. Там працювала старша сестра — Надія.

— Прийшла з роботи, каже батькам, що є в притулку хлопчик Альошка, років 5. Аж плаче, проситься у нас жити. Батько глянув на матір, рукою махнув, мовляв, де п'ятеро дітей, там і шосте поміститься, — згадує Олена Михайлівна. — Привела його Надя, на лавку всадила. Мале та худе, тіко очі світяться. Галя розпитує, звідки взявся. Він помовчав трохи, а тоді розказав, що жив у Печенізькому (смт Печеніги на Харківщині. — "ГПУ") районі. Мати з голоду худа зробилася. Він їй ягоди носив, траву долонями тер. А вона не їла. Померла. Батько пообіщав одвести на вокзал, біля поїзда їжі купити. Привіз на станцію, поставив біля огорожі. Пішов і не повернувся. Ввечері полягали спати на печі. Мати, як всігда — біля мене. Чую ноччю, пересунулася до Альошки. Гукаю її, а вона: "Спи вже. Біля тебе побула, ще цю дитину погрію". Він з нами голод пережив. А послє войни брат його рідний з Ленінграда знайшовся. Сообщив, шо батько вижив. Та Льошка до них не вернувся. Сестру Надю "мамою" називав.

— Поносила жизнь. Тепер ноги не держать, — Олена Михайлівна спирається на палиці, повільно йде через кімнату до вікна.

Такі люди хароші по вулиці жили. Бач, по сусідству фермер вистроївся, — киває у вікно на високий будинок із червоної цегли. Тепер там мешкає родина підприємця Олексія Шульги. — Клавдія Самоткан там жила. Забора в неї не було — тіко проволока колюча натягнута. І хата слабенька, мазанка. Зате Клавдія — ох і молодєц баба була. Така низька, товста, з чорною косою. Бублики пекла, на базарі продавала. Кацапка, — сідає на стілець біля вікна. — До Клавдії ходили на досвітки. Молодьож гуляє, тоді спати гуртом лягають. Клавдія тіки за двері, всі у кошики. Понабирають бубликів. Ніколи не ругала. Як голод почався, Клавдія сім'ю спасла. Нарве щавлю, ув'яже пучками та на Полтаву несе пішки. То ж почті сто кілометрів. А в городі продає пучок по 20 копійок. Хліба купить, синові і чоловікові несе. Тільки не довго з тим мужем жила. Після голоду кинула його та вийшла заміж за Півторидядька — голову колгоспу.

— Сусід Дмитро Ісакович Кора постійно зобижав свою Гальку, — Олена Михайлівна показує на першу хату з вулиці. За нею розрісся старий садок. На одному з дерев висить ватна ковдра. Краї подерті. У сараї відчинені двері. У дворі нікого не видно.

— Дмитро плотником був, роботяга, — продовжує. — Розкуркулювали їх, виносили величезні сундуки з хати. А там — платки, корсетки, всякого добра. У Кори було шестеро дітей. Тільки з жінкою погано жили, билися. Він до другої ходив. Галька наварить їсти, баче — він з роботи йде, та бух — все з каструлі у помийницю. Шоб Корі не дісталося. Чорт їх зна, як голод пережили. Видно Кора до любовниці ходив їсти, — стенає плечима Олена Михайлівна.

Праворуч від помешкання Олени Третяк — біла хата, вкрита шифером. Біля дороги лежить купа нерубаних гілок. Трохи далі — насипаний щебінь, викладена жовта цегла. На дереві за хатою висить дитяча гойдалка. За кілька метрів від неї — колодязь. Гребуться троє червоних курей.

За 5-7 метрів від криниці збудована ще одна хата. Біля її стіни залили фундамент. Паркану немає. Тут, за спогадами Олени Третяк, жила родина Каліманів.

— Хати поганенькі стояли, мазанки. В одній тулився Каліман із жінкою та двома дітьми, а в другій — його сестра. Зараз там їхні родичі строяться, — розповідає Олена Михайлівна. — Старий Каліман не дуже робочий, воровкуватий дядько. У колгосп не пішов, одноосібником держався. Та в них і брати не було чого. Від голоду не повмирали, но дуже за них не помню.

А другого сусіда Семена Штима схоронили. Горбатий, чудний такий був. Плотником робив, з батьком на охоту по зайців ходив. А жінка його Марія до голоду по людях заробляла — гладила, обслужувала по дому. Семен слабо їв, усе дітям лишав. То й помер. Зосталася Марія сама з двома хлопцями.

За деякими переказами, вони всі померли в Голод.

— Далі Череки хата стояла. Це — вулична кличка. Як по-справжньому їх, не помню. Голодомор пережили. А де ділися, запам'ятувала. І хати їхньої немає, у дворі ніхто не живе.

Повертаюся в село. У вікнах хат горить світло. Десь увімкнули телевізор, чути музику з реклами про пральний порошок. Сонце опускається до лісосмуги на краю Яресьок. На дорогу лягає туман.

— Чоп-чоп, додому, — заганяє у двір четверо кіз 78-річна Марія Дзюба.

Поперек перев'язала пуховою хусткою. Несе кілька шматків гарбуза, кидає серед двору. Кози мекають, штовхаються головами, гризуть гарбуз.

— Ото ще голодающі, — сміється. — На цьому кутку в мене одної аж донедавна збереглася стара батьківська хата. Інвентар туда складали, вже завалилася. В ній я родилася — 30 листопада 1933 года. Саме голод сумашедший. Мати каже, кілограм мене було, чуть не витяглася. А записала вона мене у 1934 году, бо в голодовку ніхто учоту не вів.

Марія Іванівна — молодша дитина в родині. Мала сестру і брата.

— Вже пухли з голоду. Тоді батько устроївся на бойню та юшку приносив. Ото якось вижили. По весні листя жували, траву. Лизнули горя, — плаче. — Мати розказувала, людей ніхто не вдівав, не хоронив. У хатах лежали малі й великі — повздималися. Воніще по селу. До ями, що за колодязем, по півсотні за раз стягували. То тільки й рятувалися люди, в лушпайках на бойні рилися. Ох і важко таке згадувати. Німець на нас наставляв пістолет, казав: "Пух-пух, партізан". То не таке страшне, як від голоду пухнути.

×