Славік, мій сусід, днями їхав з Волині у Карпати власним бусом. Піді Львовом побачив чоловіка в армійському камуфляжі – той зупиняв попутку.
– Куди, друже, прямуєш? Сідай, підвезу, – каже Славік, відчиняючи дверцята.
33-річний Мар'ян автостопом добирався додому, в село біля Стрия. У Львові чотири місяці пролежав у госпіталі, перед тим вісім місяців воював на передовій. Під Дебальцевим підрозділ його аеромобільної бригади накрило "Градами", весь лівий бік капітана зрешетило осколками.
– Тепер я знаю, як називається пекло – Дебальцеве. Військові медики поставили на ноги. Сьогодні виписався з госпіталю, через 10 днів маю повернутися на Донбас. Взяв на автостанції "нульовий" квиток, сідаю в автобус. Аж водій як закричить: розвелось вас, учасників АТО, як курей нерізаних, а пільг вам держава офіційно так і не надала. Виходь із маршрутки, або плати, – розповідає Мар'ян. – Ледве стримався, щоб не набити йому морду. Вийшов з автобуса.
– Може, просто нахаба-водій трапився? Люди ж різні, – припускає Славік. І пригощає капітана домашніми харчами.
Від автовокзалу до окружної Мар'ян добирався пішки, бо не мав ні копійки. Зарплату кілька місяців затримували. Не мав за що й гостинців дружині та дочці купити.
Сусід дістав 200 гривень і мало не силоміць змусив капітана взяти.
– Купиш дитині цукерки. Вважай мене волонтером з окружної.
У селі, де дороги попутників розходилися, Мар'ян відірвав від форми погон.
– Це все, що я тобі, друже, можу подарувати, – простягнув Славіку, стукнув дверцятами буса й пішов полем до рідної хати.
3 
1
Коментарі
4