У школі "Шахтаря" Саша плакав - у Радомишлі чекають на перемогу Зінченка у Лізі чемпіонів

5

29 травня у португальському місті Порту пройде фінал футбольної Ліги чемпіонів між двома англійськими командами: "Челсі" зіграє проти "Манчестер Сіті". У складі останньої має шанси зіграти у стартовому складі українець Олександр Зінченко. Може стати третім співвітчизником, який виграє найпрестижніший клубний трофей Європи. Раніше це вдавалося нинішньому тренеру збірної України Андрію Шевченку у 2004 році в складі італійського "Мілану" та Анатолію Тимощуку 2013-го. Тоді він виступав за німецьку "Баварію".

Олександр Зінченко родом із міста Радомишль на Житомирщині — за 107 км від Києва. На автобус туди сідаю на станції метро Житомирська. Водій не рушає, поки салон не заповнюється пасажирами.

- Вам треба білет?, - перепитує шофер. І відразу приносить два. - Раптом будете їхати назад, а забудете завчасно придбати.

До Радомишля їдемо годину. Більшу частину дороги за вікном видніється сосновий ліс і села. Місцеві в салоні розповідають, що правильно назву міста треба виговорювати із наголосом на перший склад.

Із автостанції прямую до школи №3, де Олександр учився до п'ятого класу. Дорогу розпитую в бабусі на велосипеді.

- Зінченко? Футболіст? Та чого б я його не знала! Його батько із району Рудня. Ви його проїжджали. А школа за церквою, недалеко, - показує рукою.

Третя школа поділена на два корпуси. В одному навчаються молодші класи, в іншому — старші. У коридорі зустрічає директорка Наталія Мельник, 47 років.

- Мені вже учні сказали, що подвір'ям ходить невідомий чоловік, - посміхається. У своєму кабінеті пригощає чаєм та цукерками. - Зараз підійде класний керівник Сашка та його однокласниця. Вона теж вчителька. Зінченка і я добре пам'ятаю. Хоч і вчився до п'ятого класу, але жив у моєму дворі. Особливих умов для тренувань в ньому не було — пісок і асфальт. Але Сашко із батьком ганяв м'яча. Пізніше грав із сусідськими дітьми.

У кабінет заходять педагоги Ірина Король та Вікторія Ралдугіна. Сідають навпроти, наливають собі чаю.

- Клас був дуже хороший, - згадує Ірина Вікторівна. – Із 20 учнів – п'ятеро відмінників. Колеги казали, що в мене такі діти, яких можна залишити в класі самих і нічого не станеться. Руки завжди піднімали один поперед другого. Дівчат було вдвічі більше аніж хлопців – 13 проти семи. Саша в перших класах був дуже серйозний — відмінник, писав великими каліграфічними буквами.

 

Показує фотографію, на якій Олександр стоїть у формі з краваткою-метеликом.

- Мав нахил до точних наук, - продовжує вчителька. - Дружив із Владиком Зіневичем. Обоє блондини, тільки Владик високий, а Саша – нижчий. Зіневич закінчив філологічний університет, а потім перекваліфікувався в податківця. Трохи працював за кордоном, а зараз повернувся. У школі на всіх перервах вони ганяли у футбол. Якщо старші хлопці забирали м'яч собі – ходила відбирати. Ну а як інакше? Якось у школі був день цивільної оборони. А мені з дитиною треба було до Житомира. Стою на автостанції, коли дзвонить Саша:
– Ірино Вікторівно, не турбуйтеся, ми всі конкурси виграли, забрали всі призи. Отак відчитався.

Після п'ятого класу Зінченко перейшов до футбольної школи у місті Чорноморськ на Одещині. Але під час канікул постійного приходив до рідної школи, скучав, додає Ірина Король.

- Сашкові, як й іншим хлопцями, подобалася Даша Дурицька, - долучається до розмови Вікторія Ралдугіна. - Вона закінчила педагогічний імені Грінченка. Вийшла заміж, зараз у декреті. На Сашка ми всі підписані в інстаграмі. Читаємо новини. Він хотів приїхати до нас на зустріч – п'ять років, як закінчили школу. Тоді вже був у Манчестері. Мабуть, щось не склалося.

– Я пам'ятаю, як він приїхав улітку після "Уфи" (в російському клубі Зінченко відіграв рік. - Gazeta.ua), – перехоплює тему Ірина Вікторівна. – Зустрів мене на вулиці: "Так хотів вас побачити, шукав телефон". Пішли з ним у кафе, поседіли. Випили кави, з'їли морозиво. Чомусь запам'ятала одну його фразу: "Там, у Росії, мріяв, що повернуся в Радомишль. Дуже кортіло в Україну". Говорив зі мною спочатку російською, а потім перейшов на українську.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зінченко обігнав Шевченка і наздогнав Тимощука за кількістю трофеїв у Європі

Обидві вчительки кажуть, що дивитимуться фінал Ліги чемпіонів.

– Я востаннє так переживала в 2006 році, коли Україна грала на чемпіонаті світу, – стверджує Ірина Король. – Чекала на кожен матч.

Ідемо в інший корпус школи. Показує місце, де стояла парта Зінченка. Зараз у школу привезли нові – зелені. Кожен учень сидить сам. З їдальні забігають нинішні вихованці Ірини Дмитрівни, другокласники.

 

- Як багато блондинів, - жартую. Нараховую шістьох хлопців і дівчат з таким волоссям.

- Що ж ви хочете. Арійська раса, - сміється вчителька.

На міському стадіоні неподалік футбольна дитячо-юнацька спортивна школа Радомишля приймає однолітків із Баранівки. На закладі висить банер із Зінченком та іншими місцевими спортсменами.

Газон стадіону підстрижений, нанесена розмітка. Дитяча команда Радомишля грає у біло-блакитній формі "Манчестер Сіті". На футболках назва спонсора англійського клубу Etihad Airways. Команда з Баранівки у червоно-чорній формі.

 

Суддя в полі — Сергій Борецький. Це перший тренер Олександра Зінченка. Фіксує перемогу місцевої команди. Гостей вони розбили у другому таймі, забивши три м'ячі.

– У моєму дитинстві ніякої секції футболу в школі не було. Ми всі росли самоучками. В армії я грав за збірну Московського округу. Потім тут, на місцевому рівні. Закінчив Івано-Франківський спортивний технікум. З 2002 року треную, - розповідає Сергій Володимирович. - Розумієте, в Радомишлі ніколи не було навіть футболіста другої ліги. І я мріяв його виховати й довести бодай до рівня української Прем'єр-ліги. А тут зразу триразовий чемпіон Англії, фіналіст Ліги чемпіонів. Володя Зінченко, батько Сашка, мій друг дитинства. У серпні 1996-го вони з дружиною були у мене на весіллі. А в грудні родився Сашко. Виходить, він теж був. Малим батько брав Сашу на всі ігри. Він із м'ячем грався не як звичайна дитина – фанатів від нього. Дуже швидко все засвоював, нічого не треба було повторяти. Все життя грав зі старшими, але ніколи не боявся. Тренувався цілий рік. Поки погода дозволяла – надворі. Потім – у спортзалі "Динамо". Вся його техніка, квадрати, зупиночки підошвою – все з міні-футболу прийшло. В 11 років повезли його в Київ у школу "Динамо". Все добре, кажуть, але антропометрія слабка – дуже малий. В той вечір ми в селі Ставки грали у футбол. Доля, значить, така була. Підійшов Міша Сельчук – директор спортивної школи десь на Миколаївщині. Питає: Скільки років цьому малому? Не повірив, що 11. Говорить: в Іллічівську "Шахтар" відкрив школу. Везіть його туди.

 

- Тамтешній тренер сказав, що йому вистачило цього часу. Побачив, як Зінченко відкривається і яка в нього культура пасу висока, - продовжує Борецький. - Перший рік Саша плакав. Він був найменшим, передачі ніхто не давав. Рвався назад у Радомишль. Кажу: "Твого таланту вистачить, щоби грати на рівні області. А якщо хочеш серйозних досягнень – мусиш тренуватися з професіоналами". Він лишився. Згодом мав вибір – або академія "Шахтаря", або "Маріуполь". Я порадив академію. В Донецьку ним опікувався футболіст Бека Вачіберадзе. Грузини з українцями завжди дружать. Шкода тільки, що з того складу "Шахтаря", що дійшов до фіналу юнацької Ліги чемпіонів (у 2015 році юнацька команда у фінальній грі поступилася лондонському "Челсі" - 2:3. - Gazeta.ua), заграли лише Зінченко і Віктор Коваленко (колишній гравець "Шахтаря". Нині виступає за італійську "Аталанту". - Gazeta.ua).

Олександр завжди до дрібниць виконував усі вказівки тренерів, згадує перший наставник.

– Якось в часи перебування в академії "Шахтаря" побачив, як він круги намотує на нашому стадіоні. Кажу: "Саша, а зіграти?". Відказує: "Ні, Володимирович. Тренер заборонив на м'яч навіть дивитися". Я здивувався. Думаю, хіба б ті тренери щось дізналися? Але Сашко свято вірив, що має виконати настанову.

- Який прогноз на фінал Ліги чемпіонів?, - питаю.

- Ну, який прогноз? Кубок влітку має бути у Радомишлі, – відказує. - Буде плюс два м'ячі на нашу користь.

У Радомишлі в Олександра залишився жити дід по материнській лінії. Батьки розлучилися. Мати з вітчимом мешкають у Москві, батько в Житомирі.

- Дід Корчевий? - перепитує біля дому бабця в синій олімпійці Adidas. - Живе у другому під'їзді на першому поверсі. Квартира направо.

 

Ім'я сусіда баба згадати не може. Тисну кнопку дзвінка. Відчиняються двері в темний коридор. Спочатку видніються голі ноги діда. Зустрічає у трусах і сорочці.

– Мені дочка катєгоріческі заборонила говорити з пресою, – каже.

Він дуже схожий на Олександра, тільки сивий.

У міській раді керівництва немає. Мер каже телефоном, що на похороні. Секретар у Житомирі. Зрештою, приймає заступниця Світлана Ковальчук.

– Ми створили громаду в 2017 році. Відтоді всі фінансові показники виросли. Ремонтуємо школи й лікарню. Хочемо, щоби держава відремонтувала нам дороги. Серед 65 громад Житомирщини посідаємо сьоме рейтингове місце.

У канцелярії ставлять штамп на бланку відрядження. Запитую, чи скоро перейменують місцевий стадіон "Авангард" в стадіон імені Олександра Зінченка?

– Рано про це говорити. Сашко ще молодий!

×