Чемпіонат Європи з футболу Євро-2012 став реальністю. Україна першою з республік колишнього СРСР, обігнавши Росію, що само по собі для нас (українців) є важливим подразником, виборола право на проведення футбольного турніру такого рівня. Ні світова фінансова криза 2008 року, ні регулярне збільшення кошторисів на будівництво стадіонів, аеропортів, доріг і т.п. (як за попередньої, так і за нинішньої влади), ні незручності в містах та на автомагістралях не змінили переконання більшості громадян України в тому, що ЄВРО-2012 – це шанс для України змінитися на краще, презентувати себе та свою країну перед вболівальниками та туристами з усього світу. А отже – і підвищити акції України у світі.
Не зважаючи на те, що: 1) в Україні (на відміну від Польщі, яка як член Євросоюзу, могла фінансувати більшість інфраструктурних проектів за рахунок коштів ЄС) головним інвестором в інфраструктуру стала держава; 2) українська влада, на відміну від співорганізаторів-поляків, ні до президентських виборів 2010 року, ні після них, так і не змогла залучити приватний капітал (за оцінками польської преси, до 40% витрат на футбольний чемпіонат були профінансовані за рахунок приватних інвестицій), наша держава виявилася готовою до проведення турніру та прийому гостей.
Проте було чимало тих, які бажали зіпсувати свято і представити ситуацію в Україні напередодні Євро-2012 виключно у чорних тонах. Якщо провести моніторинг світових ЗМІ протягом останніх півроку, можна помітити переважно негативні матеріали про нашу країну. У світових ЗМІ Україна асоціюється з масовими вбивствами тварин, корупцією, судом над Юлією Тимошенко, дешевими повіями, проблемами з Росією та расизмом. Можна з впевненістю говорити про широкомасштабну інформаційну кампанію проти України, яка велася протягом доволі тривалого часу. Реально ми зіштовхнулися з Другою інформаційною війною (після інформаційної війни 2009 року, коли Україну звинуватили в крадіжці російського газу і створили відповідний імідж в Європі). Перша інформаційна війна завершилася поразкою України і капітуляцією українського уряду перед російським Газпромом, ганебною газовою угодою та економічною кабалою. Як показав досвід, ми й далі не готові протистояти інформаційним війнам і не готові до відбиття інформаційних кампаній.
Інформаційні приводи, як карти з рукава фокусника, виникали регулярно. Як тільки Україна нейтралізувала одну атаку, надходила нова порція "бруду".
Умовно інформаційну війну проти України можна поділити на два етапи, до і після того, як стало зрозуміло, що Україна незважаючи на будь які фінансові негаразди зможе підготуватися до ЄВРО-2012.
До цього, в публікаціях, які поширювалися вони здебільшого польські, німецькі та італійські ЗМІ, критикували за затягування строків будівництва інфраструктурних об'єктів (особливо стадіонів у Києві та Львові). Зрештою цьому було логічне пояснення - політики та футбольні функціонери Німеччини та Італії мали на меті забрати ЄВРО-2012 в України та провести цей турнір у своїх країнах.
Найцікавіше розпочалося після того, як Україні вдалося активно надолужити відставання графіку здачі об'єктів. Тематика публікацій про Україну стала іншою, проте їх негативна суть не змінилася.
Все розпочалося в 2011 році, коли німецькі телевізійні канали поширили матеріали про вбивство 250 тисяч бездомних собак та кішок, яких палили в Лисичанському крематорії. При цьому пояснення звідки взялась така кількість тварин, яку можна забезпечити лише звізши їх зі всієї країни, що виглядає зовсім маловірогідним, а також де розташований цей крематорій в якому палили тварин, в сюжетах відсутні.
Наступна хвиля – це Тимошенко. Іноземні політики – лобісти екс-прем'єр-міністра в цьому питанні змішали політику і спорт та устами канцлера Німеччини Ангели Меркель вимагали бойкотувати Україну як країну проведення Євро-2012.
Черговий "плювок" з Голландії. Йдеться про рекламу на центральних голландських телеканалах під назвою "Стримай його вдома" із закликом до місцевих жінок умовити чоловіків не їхати в Україну на Євро-2012 через те, що "ця країна сповнена красивих жінок". У кліпі спочатку з'являється віконце Google, куди вводяться слова Ukrainian women ("українські жінки"). Після цього на екрані з'являється багато фотографій напівоголених молодих жінок.
Інститут української політики провів аналіз публікацій про Україну в зарубіжних ЗМІ. Бралися до уваги публікації, у яких у тій чи іншій мірі зачіпалися проблеми, пов'язані з Україною – як позитивні, так і негативні та нейтральні. Всього було відстежено 311 публікацій протягом жовтня 2011 – травня 2012 року, які містили ті чи інші теми (іноді у одній статті поєднувалося одразу декілька тем (наприклад, тема Тимошенко сполучалася з темою бойкоту Євро тощо).
Впадає в очі той факт, що кількість негативних публікацій носила сезонний характер і була напряму пов'язана з тими політичними процесами, які мали місце у Росії та Європі. Отже:
Жовтень 2011: в Україні виголошують вирок Юлії Тимошенко, в Росії починається тиск на Україну з питань вступу до Митного Союзу та ЄврАзЕС. Росія все частіше розігрує карту "Південного потоку"
Листопад 2011: переговори між Росією і Україною про газ. Росія готується до виборів до Держпавної Думи. Україна готується парафувати угоду про Асоціацію з ЄС (саме у цей час з'являється інформація про жорстоке поводження з тваринами в Україні).
Грудень 2011: Вибори в Держдуму. Провал парафування угоди про Асоціацію. Проміжний результат досягнуто: Україна отримує поразку в інформаційній війні, її принижено. Потрібно провести "примушування до миру" і затягнути Україну до ЄврАзЕС. Юлію Тимошенко перевозять в Качанівку.
Січень 2012. Старт президентської кампанії в Росії. Митний союз Росії, Казахстану та Білорусі стає реальністю. Між Україною та ЄС – похолодання у стосунках. В зарубіжних ЗМІ продовжуються публікації про бездомних собак, у Голландії з'являються ролики про українських дівчат. У західних ЗМІ пишуть про українських повій.
Лютий 2012. Збір підписів на захист тварин в Україні (всесвітня акція). Статті про українську опозицію. Заяви європейських політиків про те, що парламентські вибори в Україні не будуть визнані, якщо у них не братимуть участь Тимошенко та Луценко.
Березень 2012. Володимир Путін стає президентом Російської Федерації. Світові ЗМІ починають обговорювати "сирну війну" між Україною та Росією (хоча вона вже деякий час триває, але розголос починається після виборів). Резонансна справа – справа Оксани Макар ("В Україні подібні справи – норма"). Преса пише про хворобу Юлії Тимошенко та про необхідність перевезення її на лікування за кордон. В європейських виданнях – істерія довкола високих цін в українських готелях (хоча подібна практика характерна для європейських готелів).
Квітень 2012. Масована інформація про побиття Юлії Тимошенко в Качанівці (те, що екс-прем'єр відмовляється від судово-медичної експертизи, нікого не насторожує: розповсюджуються фотографії її синців). Паралельно – статті про розкіш дачі Януковича, про негативні тенденції в українській економіці тощо. Німецькі ЗМІ містять заклики до УЕФА відібрати право проведення Євро в України. Трішки згодом стає зрозуміло: українські дипломати ведуть доволі успішні переговори зі США, що не може подобатися іншим геополітичним гравцям.
Травень 2012. Заклик до бойкоту Євро-2012, бойкот саміту глав центральноєвропейських держав. Все це – напередодні інавгурації Володимира Путіна. Вибори у Франції і перемога Олланда. Під час поїздки Януковича до Чикаго з'являється інформація про расистські настрої в Україні (канал ВВС, Великобританія). Інформація миттєво поширюється.
Остання тема викликала чималий резонанс, оскільки була реально "висмоктана з пальця". Якщо попередні теми мали під собою хоч якусь логічну основу, тема українського расизму була відвертою провокацією. Зокрема, за словами засновника "Інституту прав людини, протидії ксенофобії та екстремізму" Олександра Фельдмана, який говорить, що багато європейських ЗМІ тенденційно підходять до оцінок процесів в Україні, намагаються знайти і роздмухати будь-який негатив. Хоча насправді в Україні проблем не більше, ніж у Великобританії.
"У нас немає такого рівня ісламофобії, як у Великобританії. У нас немає такої кількості скінхедів, як у Великобританії, яку вважають батьківщиною цього руху. У нас немає гучних злочинів на національному та расовому ґрунті, як у Великобританії тощо", - заявив депутат.
Українське міністерство закордонних справ, було більш категоричним, назвало проблему расизму "надуманою та міфічною".
"Міністерство закордонних справ України глибоко стурбоване тією дискредитацією України, яка розгорнута в деяких британських ЗМІ навколо нібито расистських проявів в Україні", - заявив у вівторок, 29 травня, керівник інформаційного департаменту МЗС Олег Волошин.
Насправді правда в цьому питанні десь посередині. Проблема расизму в Україні є, але її не має на державному, а на між особистому рівні є певні прояви расизму. Проте, вони в Україні значно менші, ніж це можна уявити з іноземних ЗМІ.
"Говорити, що нічого немає і у нас все прекрасно, це не зовсім правильно... Так, на поверхні все прекрасно, але що заховано? Давайте розглянемо питання з точки зору футбольного хуліганства і проникнення неонацистів до фан-руху... Це дуже великий виклик для України, - розповідає Мрідула Гош, дослідниця, історик та правозахисник, що походить з Індії. – Але мені не хочеться зараз говорити, що все погано. Я тут живу, працюю, і таких, як я, багато. І на них не нападають кожен день. Однак потрібно було приділяти більше увагу соціальним проектам, не тільки будівельним і інфраструктурним, бо від соціальних залежить імідж країни".
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що тема расизму стала квінтесенцією усього потоку "бруду" який був вилитий на Україну. В свою чергу це дає підстави говорити про спланованість, а не випадковість, категорично не погоджуюсь з цією думкою окремих політиків та експертів, зазначених дій спрямованих на дискредитацію України.
Графічно поява публікацій виглядала наступним чином:
Те, що ми мали справу з чітко спланованою інформаційною війною проти України, не викликає сумніву. Класичним є визначення стратегії інформаційної війни на рівні держав:
- дискредитація країни через засоби масової інформації, створення негативного іміджу (поширення думки про толерування аморальності, агресивні настрої, соціальні збочення тощо)
- дискредитація влади (поширення негативної інформації про корумпованість, недієздатність влади, непотизм, компромату на перших осіб держави)
- дисбаланс в інформаційній сфері на користь негативних матеріалів зі свідомим замовчуванням позитиву
- звинувачення держави у суспільних злочинах (тероризм, тоталітаризм, тортури щодо в'язнів)
- інформація про негативний інвестиційний клімат та залякування ймовірними соціальними та економічними катастрофами (дефолт, інфляція, кризові явища, корупція у економіці)
- свідоме залякування світової спільноти потенційними небезпеками (держава – джерело Зла)
Всі ці моменти були присутні у повідомленнях ЗМІ і скидалися на чітко сплановану кампанію, в якій
Залишається розгадати ребус із старим давньоримським принципом "Кому вигідно?".
Вигідно, в тій чи іншій мірі, практично всім хто прямо чи опосередковано був задіяний у інформаційній війні. Особливо на фоні кризи Єврозони. У Німеччини свій зиск – партнерство з Росією набагато важливіше, ніж Україна. Канцлеру ФРН Ангелі Меркель на виборах до Бундестагу потрібно піднімати рейтинг своєї партії, який катастрофічно падає, а для цього і потрібен галас навколо захисту екс-прем'єра України Юлії Тимошенко та бойкоту ЄВРО-2012. У Росії своя "математика": чим гірші стосунки України з Європейським Союзом, тим легше буде її затягнути до Митного та Євразійського союзів. У Великобританії – літня Олімпіада-2012. Логіка проста: чим менше іноземних туристів потратить коштів в Україні, тим ймовірніше, що вони приїдуть до Лондона. А ще додайте намагання агентів Григорія Немирі, який через фракцію ЄНП у Європарламенті та через зв'язки по лінії Фонду Сороса намагається проводити політику дискредитації української влади в світі.
Виникає дивна синергія, коли чотири гравці – кожен зі своїми інтересами – фактично допомагають один одному і створюють спільну кампанію проти України. Росія залюбки підхоплює мессиджі, створені у Києві, на Турівській, 13. Німеччина підтримує і Росію, і Немирю – у німецькій пресі протягом тривалого часу було табу на публікацію матеріалів з іншою, відмінною від БЮТівської, позицією щодо Тимошенко (це можуть підтвердити ряд редакторів та керівників великих консалтингових фірм). Великобританія долучилася до кампанії – і одразу ж була сприйнята з тією ж радістю, з якою Сталін зустрів звістку про рішення британців відкрити другий фронт у Європі.
Україна могла або воювати – на чотири фронти, або ж просто втриматися до 8 червня – в гайдеггерівських умовах буття без прикриття в умовах максимально ризикованого ризику. Україна встояла. В піку всім недоброзичливцям, ЄВРО-2012 в Україні стало реальністю.
Україні, яка доклала неймовірних зусиль, вдалося відстояти своє право на його проведення. Збудована інфраструктура тішитиме українців не одне десятиліття. Це наш здобуток. Разом з тим, необхідно пам'ятати, що свято футболу швидкоплинне, а тому вже зараз необхідно: проаналізувати помилки, які призвели до того, що держава виявилася неспроможною на необхідному рівні захистити національні інтереси в світовому інформаційному просторі; посилити цей напрям роботи шляхом реформування наявних державних механізмів чи формування нових; підготувати та закріпити на законодавчому рівні Концепцію національної інформаційної політики.
Потрібно змінюватися. Інакше вірш Олега Ольжича "Японії", написаний вісімдесят років тому, буде знову актуальним для нас:
"Мить – і стрільна твої задзвеніли,
Небокрай оповили дими.
Бий їх – кволих, слабких, змарнілих,
Остовпілих. Таких, як ми!"
3 
1
Коментарі
14