Маємо надію: сьогодні багато українських дівчат уболіватимуть за київське "Динамо". Але точно не всі.
Ірина Хомутенко - студентка четвертого курсу Кіровоградського державного педагогічного університету - підтримуватиме сьогоднішнього суперника підопічних Сергія Реброва.
"Завжди уболіваю за українські клуби у Лізі чемпіонів та Лізі Європи. Але моя кров синя, - стверджує Ірина.
- Як так вийшло?
- Раніше, як і більшість дівчат, я ненавиділа футбол. Як тільки по телевізору натрапляла на канал з матчем-зразу ж перемикала.
Фанаткою стала порівняно нещодавно. В моїй родині футболом ніхто не захоплюється. Так я думала. Всі дивувалися, звідки зненацька взялася така любов до цієї гри у дівчини. А потім тато розповів, що мій дідусь був великим фанатом. Усі приходили до нього, щоб переглянути матч.
Все почалося в 2012 році. Україна приймала матчі фінальної частини чемпіонату Європи. Країну по-футбольному лихоманило, а я на той час не розуміла всю важливість цієї події. Та ще й треба було складати ЗНО. Через це дуже нервувала, і щоб якось відволіктися, в проміжках між тестами переглянула декілька матчів. Спочатку була пасивним спостерігачем. Але в фіналі вже всім серцем бажала перемоги збірної Іспанії. Я й досі пам'ятаю емоції, які пережила, коли Ікер Касільяс підняв кубок чемпіонів Європи над головою. Тоді я вже знала весь склад поіменно, включаючи запасних.
Мені стало цікаво дізнатися про гравців більше. Особливо мою увагу привернули Мата і Торрес. На той час одноклубники. Дізналася, що вони грають за англійський "Челсі" і вирішила переглянути їхню гру на клубному рівні. З ними в моє життя прийшли Террі, Лемпард, Чех та інші. Мені доводилося тоді переглядати гру інших команд, я дізналася про існування Ла Ліги, Бундесліги, АПЛ. Але моє серце вже належало "Челсі".
Я шукала інформацію, аби дізнатися більше про цей клуб, підписувалася на футбольні пабліки, спілкувалася з іншими фанатами, переживала виліт з ЛЧ 2012/13, і раділа перемозі в ЛЄ цього ж сезону, засмучувалася, коли клуб залишали легенди, і раділа новим трансферам. Цей клуб став невід'ємною частиною мого життя.
Час йде, все змінюється. На "Стемфорд Брідж" уже не грають ані Мата, ані Торрес. І одним із найбільших моїх розчарувань був перехід Лемпарда до "Манчестер Сіті". Я часто переглядаю матчі, які відбулися в минулому, аби хоч трохи надолужити втрачене. Всі знають, що в день матчу "Челсі" мене ні для кого не існує. Як і кожного фаната, дратує, коли починають ображати мій клуб. Це одна із тих небагатьох речей, яка може вивести мене з себе.
Багато хто сміється або й не вірить взагалі, що я люблю футбол. Так, я дівчина; і так, я люблю футбол і зі мною жарти про гру Іспанії з "Барселоною" не актуальні. Можливо я не великий фахівець, але це не заважає мені бути відданим фанатом свого клубу. Я завжди буду за нього вболівати, хай то перемога чи програш. One's blue, forever blue!
Ми і не планували жартувати з Іриною, а просто запитали її, на що вона здатна заради перемоги "Челсі" у Лізі чемпіонів.
- Готова пішки йти зі своєї оселі до університету. Це вісім кілометрів. Обіцяю зняти тоді свій шлях на відео. Він буде важким. Але і перемогти у такому турнірі нелегко.
Ловимо на слові. Було б цікаво подивитися. Можливо, заради цього нейтральні уболівальники додатково симпатизуватимуть "аристократам" у ЛЧ. Але ще цікавіше глянути на саму Ірину:
5 
4166
Коментарі