Ексклюзиви
Субота, 06 вересня 2014 11:20
Роман Шахрай
Роман Шахрай
Журналіст

Мені стало соромно

30 червня 2006 року збірна України програла чвертьфінал Кубка світу італійцям. Після того я перестав уболівати за національну команду. Хоча робив це з першого матчу – 29 квітня 1992-го, коли наші програли "товарняк" угорцям, а гол забив Іван Гецько.

Але потім вирішив, що емоції вболівальника треба берегти. І витрачати їх винятково на улюблений клуб – "Мілан". Тому навіть коли збірна обігрувала Швецію на Євро-2012 чи Францію торік, мені було майже байдуже. І тільки знизав плечима після перемоги французів у повторному матчі. Шкода, зате "зірок" на Кубку світу буде більше.

А потім був Майдан. 22 лютого стояв на головній площі країни, коли поруч несли труни з тілами загиблих за Україну. Особисто не знав жодного з них. Але не сумнівався: вони раділи перемогам над Швецією і Францією, плакали разом із Шевченком, коли ми програли Греції й не потрапили на Кубок світу-2010. Збірна для них була однією з небагатьох розрад у країні, де панував режим Януковича.

Мені стало соромно. Ці люди свідомо пішли на смерть, а я – бережу емоції вболівальника для "Мілана".

Наступного дня купив синьо-жовтий прапор і шапку з тризубом. Ще ніколи так не чекав офіційного матчу збірної рідної країни – рахую дні до 8 вересня. Бо тепер переповнений емоціями і для національної команди. Щоправда, не знаю чи вистачить їх, аби компенсувати відчуття провини.

Зараз ви читаєте новину «Мені стало соромно». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода