– Цей гол я присвячую пам'яті Валерія Лобановського, – каже Андрій Шевченко 13 травня 2003-го.

За рік до того пішов із життя великий український тренер. Один із його найкращих учнів четвертий сезон грає за італійський "Мілан". Клуб вийшов до півфіналу Ліги чемпіонів. Суперник на цій стадії – "Інтер". Обидві команди "прописані" в Мілані й ділять стадіон. Тільки називають його по-різному: для прихильників "Мілана" він – "Сан Сіро", а "інтеристи" вживають офіційну назву – "Джузеппе Меацца".

Вирішальним у протиборстві став гол Шевченка. Він вивів "Мілан" до фіналу. Хоча в жодному матчі ця команда не перемогла. Обидва поєдинки закінчилися внічию – 0:0 та 1:1. Але "Мілану" пощастило більше, бо повторна зустріч де-юре відбувалася на полі суперника. І влучний удар Андрія мав подвійну ціну.

Та ситуація не дала приводу УЄФА для скасування правила виїзного гола. Хоча вболівальники потішалися над нею. Можливо, історію "заграли" через те, що через два роки жереб знову звів два міланських клуби. Команда Шевченка завдяки двом його голам того разу пройшла "чисто" – 3:1 за підсумком двох матчів.

Але тепер стало зрозуміло: правило архаїчне. Нинішні керівники світового футболу запровадили систему відеопереглядів та автоматичної фіксації взяття воріт. Пандемія зумовила збільшення кількості замін із трьох до п'яти. Це логічно – в умовах щільного графіка футболісти втомлюються.

Проте повним нонсенсом залишається виїзний гол, коли команди проводять обидва матчі на нейтральних полях і за відсутності глядачів.

×