У сестриних очах сльози. Їх чітко видно навіть через екран телефона й поганий інтернет-зв'язок. До них не звикати. Бо сварилися безліч разів. Через мій егоїзм. Але завжди мирилися – рідні ж люди.
Але зараз мій характер не винен. Ну, хіба в тому, що мені бракує слів для втішання. А головний винуватець її сліз – кремлівський коротун.
Я ж просто барвисто розповів сестрі про звільнення Херсона – міста, де минули її студентські роки. Про безліч відео, на яких щасливі жителі обласного центру зустрічають українських воїнів-визволителів.
І вона не стрималася. Бо майже від початку повномасштабного вторгнення живе в окупації – на лівобережжі Херсонщини. Варіант із виїздом за кордон не розглядався – не могла залишити стару матір, мою тітку.
Учора ввечері, розповідає, їхала від неї й зустріла кадировців. Ті поцікавилися, як справи й порекомендували не з'являтись у вечірні години на вулиці. Відповіла стримано.
Волю емоціям дала тільки зараз. Бо вже нестерпно дивитися на рашистських солдатів з автоматами у своєму магазині. На криваві російські рублі, яких вона не торкається. На екран телевізора, де блоковані українські канали і світять мерзенними пиками пропагандисти того самого коротуна.
Дзвінок переривається. Спочатку грішу на зв'язок. Потім розумію, сестра не хоче, щоб я бачив її в такому стані. Не хоче затьмарювати мою радість від успіхів ЗСУ.
Але й у мене ейфорія минає. Розумію: не час. Іще достатньо територій контролює ворог. Безсумнівно, тимчасово. І коли їх звільнять – заплачемо із сестрою разом. Не стримуючись. І зв'язок не перерветься.
2 
1
Коментарі