"Здесь как в Париже! Не компасируй мозги" – як київські самосели живуть у селі, якого не існує

20

У Голосіївському районі Києва в історичній місцевості Нижня Теличка є село Нахалівка, якого немає на жодних сучасних картах. У відкритому доступі немає даних і про будинки та людей, які там проживають.

Село розташоване на правому березі столиці – там, де Либідь впадає в Дніпро. На місці Нахалівки колись існував хутір Острів, який ліквідували через будівництво ТЕЦ поблизу. Більшість хуторян переїхали, а будинки використовували як дачі.

Після розпаду Радянського Союзу почалася нова хвиля "розквіту" хутора – його захопили самосели. Люди вподобали мальовничу територію й почали будувати на схилах Дніпра будинки з підручних матеріалів. Місцеві не мають централізованих комунікацій. До домівок не проведене світло, вода, опалення й каналізація. Головною перевагою такого життя самосели бачать у тому, що їм не потрібно платити за жодні комунальні послуги.

Нахалівка стала однією з точок маршруту київських екскурсоводів через свій колорит та історичне значення. Кореспондентка Gazeta.ua побувала в селі, якого не існує. Дізналася історію Нахалівки та побачила, як самосели облаштували побут.

КИЇВСЬКЕ ГЕТТО

Теличка – історична місцевість столиці в Голосіївському районі. Колись тут кияни випасали велику рогату худобу, звідки й пішла назва території. У нижній її частині від людського ока й заховалося село Нахалівка, де десятки років живуть самосели.

Але знайти шлях до села не так вже й просто. Його немає на картах, а вулиці – без вказівників. Єдина можливість відшукати самоселів – знайти в інтернеті супутникові знімки цієї ділянки та роздивитися, вирахувавши місцеположення хат. Їх у селі десятки та всі мають одну спільну особливість – криві дахи.

 

Поселення має кілька історичних назв. Нахалівкою здавна називали самозахоплені території. Також село називають Київським гетто чи Київським Гарлемом. Остання походить від кримінального району Нью-Йорка, з яким порівнюють поселення в Нижній Теличці.

Дорогу погоджується показати краєзнавець Віталій Дикий. Чоловік уже багато років організовує сплави на річках та проводить екскурсії берегами Либеді й знає все про Нахалівку. Завчасно просить одягнути зручне взуття, бо вулиці села в погану погоду розмиває.

Віталій зустрічає біля метро. Статний чоловік із сивою щетиною в короткій флісовій куртці кольору хакі, вдягнув на плечі важкий рюкзак. Впевненою ходою веде за собою в бік підніжжя Лисої гори.

Фото: Тарас ПОДОЛЯН

– У нас виходить річка Либідь – 17 кілометрів, але з них над землею тече менше половини. Більша частина Либеді загнана в підземний коллектор, – починає розмову Дикий і проводить до витоку каналізованої частини річки під дорогою. Вниз у вузький яр спускаємося сходами з хитких залізних жердин. – Та частина, яка не загнана – заканалізована. Колектор велетенський, бо Либідь виносить з Києва не тільки воду, а й тверді частинки. Щоб їх було зручно чистити, побудували такого розміру.

Річка протікає уздовж промислової зони, яка зʼявилася тут у другій половині ХХ ст. До села також можна пройти проїжджою частиною асфальтованої дороги, яку проклали для потреб промислових підприємств. Однак тротуарів чи пішохідних переходів немає. У напрямку Нахалівки їздить лише один троллейбус №54.

ЛИБІДЬ

У яру під оголеними гілляччям дерев, що спускаються дугами донизу, між бетонних плит повільно тече річка. Вона має ширину до 2,5 м, а на дні можна побачити омите каміння

Місцями плити вкриті горбиками землі, що поросли травою. Від мулу та води вони стали майже чорні.

– Сама річка засмічена, але час від часу її прибирають волонтери, громадські організації, – продовжує Віталій. – Зараз низький рівень води, порівняно з тим, який буває після дощів. Коли високий рівень води – ми були б під водою.

 

Між високих берегів Либеді приємне й тепле повітря. Чи то від води, чи то від опалого жовтого листя, що тонким шаром вкриває схили. На гілках під берегом річки стирчась різнокольорові пластикові пакети.

– Вона раніше тут не протілака. Змінили русло, коли розпочали розбудовувати всю цю промзону, де ми зараз перебуваємо. Це вже повоєнні 1960 роки були, – каже екскурсовод. – Щоб територію в заплаві Дніпра не затоплювало – тут уперше в Києві використали технологію гідронамива. Тобто, з Дніпра по трубах закачували пісок з водою. Потім вода стікала, й залишався пісок – піднімали так територію на 3-5 метрів.

Русло річки раніше йшло праворуч й сама Либідь мала звивисту форму.

 

– Київське гетто відвідуємо під час екскурсій тому що вони поруч з гирлом річки, – зізнається Дикий. – У нас в Києві багато подібних селищ. Там, де Вишгородська ГЕС, є велетенський острів Великий. Там виросло ціле містечко самоселів, близько 2 тисяч будинків. За радянських часів там була база відпочинку з будиочками, які люди згодом почали вже забудовувати. Нижче по Дніпру таке саме селище, близько 100 будинків. Але навесні острів затоплює, тому всі ці будиночки зводять на понтонах.

Біля Нахалівки також розташовані дві багатоквартирні "хрущовки". Їх побудували в період Радянський Союз. Тоді це містечко назвали Комсомольське. У квартирах проживали працівники станції. Зараз це – куточок радянського минулого зі старими гастрономами та дворами. Однокімнатну квартиру зняти можна за 9,5 тис. грн.

Про Нахалівку Віталій дізнався в студентські часи. Разом із друзями розвідували невідомі місця столиці. Тоді шукали так зване кладовище баштових кранів, де зберігали стару ремонтну техніку.

– Від нього (кладовища кранів. – Gazeta.ua) вже майже нічого не залишилося, - розповідає краєзнавець. – У 1970-ті там був отстойнік кранів, куди їх після якогось будівництва звозили на ремонт. Останні років пʼять-сім там ще були радянські крани. З них кабєля видерали, з кабінок тягали все, різали потроху на брухт.

 

Київське гетто виникло на цій території не просто так. Раніше на його місці розташовувався хутір Острів. Його можна помітити на картах кінця ХІХ-початку ХХ ст.

– Якби не розвиток промзони, то він би так і залишився. Збудували ТЕЦ і над ним проклали лінії високовольтних проводів і хутір почали зносити. Кілька будинків залишилося, а ті, хто переїхав – залишили городи, літні "врємяночки". Їх ніхто не чіпав і зараз не чіпає, бо більша частина селища під лініями електропередач.

Хутір називався "Острів", бо влітку територію навколо заливало й відрізало від материкової частини. Раніше він був повноправною частиною міста. Сьогоді в селі майже не залишилося старожилів.

 

– Потім у 1990-х Нахалівка отримала нове дихання. Там зʼявилася нова категорія людей - хтось залишився без хати після якихось афер, хтоь залишився без засобів для проживання. Він суттєво збільшився.

ХАТИ З МОТЛОХУ

За високими деревами видніються високі щільні деревʼяні паркани. Палі вже почорніли від часу. До хутора від річки піднімаємося короткою витоптаною дорогою. Але не всі будинки мають вцілілий забор. Подекуди дошки розламані й видно увесь двір біля житла.

Це – край села, уздовж якого проходить розмита дорога. З боків вона заросла травою, яка від надмірної вологи досі зберегла яскравий зелений колір. З обох кінців вулиці можна потрапити углиб поселення. Біля будинку, оббитого білою потрісканою фанерою, на мотузках для білизни висить український стяг. Великий камінь у центрі "ланштафтного дизайну" присипало снігом.

 

На ґанку власники зберігають деревʼяні дошки та різноманітний мотлох. Під фанерою видно, що утеплили хату прозорою плівкою.

Зараз у поселенні проживає до 150 людей. Улітку їх більше, бо приїжджають на дачу чи порибалити на Дніпро. Мають одноповерхові хати, які переважно будують із різного сміття та будівельних відходів, які стягнули сюди невідомо звідки.

– Є маленька категорія, яка ще памʼятає хутір. Так і називають своє поселення дотепер, – веде далі екскурсовод. – Більшість людей живуть у таких спартанських умовах, немає каналізації, світла. Опалення також не проведене. Вони не мають ніякого юридичного статусу, де-юре цього селища не існує. Немає назв вулиць, будинків. Влада знає про всі ці острови, але не перетинаються інтереси, тому людей і не чіпають.

 

Біля дворів стоять акуратно складені гілки та сбовбури старих дерев, які жителі села збирають на берегах річки. Під час екскурсій Віталій часто зустрічає місцевих, які заготовлюють дрова та хмиз на холодну пору, оскільки централізованого опалення не мають.

Готують їжу жителі Нахалівки переважно на пічках. Хто більше заможний – купує газові балони і плитки. Туалети будують на вулиці у дворах. Деякі закривають вбиральню тонкою шторкою чи ганчіркою.

– 1931 року був один із найбільших паводків у ХХ столітті. Страждав сильно лівий берег, його затоплювало. Деякі краєзнавці вважають, що ті люди, які жили на Позняках, частково поселилися тут, – говорить Дикий.

Жителі села не надто люблять непроханих гостей. Ховаються у дворах і зляться, коли бачать обʼєктиви камер.

– Тут деякі ідуть на контакт, але більшість не дуже, бо вони тут на пташиних правах, – пояснює Віталій.

 

На кутку пагорба стоїть низька хатина висотою не вище людського зросту. Стіни зовні оббиті деревʼяними дошками різної ширини й довжини. Стріха накрита бордовим брезентом і похилилася до низу. Маленькі вікна з білими рамами не мають шибок, а раніше були закриті плівкою, яка вже порвалась. Зараз у будинку на схилах Дніпра ніхто не живе, але про людей нагадує начиння всередині.

Коридор будинку – своєрідна кухня з тумбою під вікном. На стінах поклеяні блакитні шпалери з рослинним синім орнаментом. Підлога вкрита брудними пакетами, цеглою та іншим сміттям.

 

У відкритій ніші тумби лежать журнали та газети, запилючені й вологі. На стільниці – відкрита коробка паличок для вух, білий шкіряний чобіт і пусті пляшки з-під якоїсь побутової хімії. Колишні господарі утеплили будинок старими матрацами та подушками, які видно у дірках фасаду.

Важко повірити, що по-сусідству, на території Верхньої Телички – стоять сучасні багатоповерхівки. Приватні ж будинки в елітній частині історичної місцевості можна винайняти за 300-500 тис. за місяць.

– Тут є пенсіонери і люди низького достатку, нікуди звідси не діваються. То можна припустити, що й роботи не мають. Бачу їх постійно, щось роблять, дрова собі пиляють. Є й ті, хто на машинах приїжджає. Тут публіка різнопланова дуже, – говорить Дикий.

 

Колодязів у селі Віталій не бачив. Проте знає, що місцеві часто ходять набирати воду до джерела через річку. Пройти на протилежний берег можна по каналізаційній трубі. Таких тут проходить шість.

СТАРОЖИЛИ І ПСИ

Будівлі в глибині поселення такі ж занедбані. Низькі паркани з проволоки змінюються високими із тонких листів металу чи дерева. Старожили закривають двори від сторонніх очей, а хвіртки закриті на замки із середини.

На одній із вулиць під двором стоїть жінка в синьому вовняному пальто. На голову вдягла червону вʼязану шапку й носить потерті чорні шкіряні черевики. На її сухому зморщеному обличчі зʼявляється помітне здивування. Але селянка відволікається на сусіда, який виніс із двору два залізних прута й стрімко забіг за ворота, випустивши коротконогого кудлатого собаку. Жінка дякує і швидко прямує геть.

 

– Я вообще-то с Донбасса, – розповідає. Імʼя називати відмовляється. – Года три уже как, или четыре живу здесь.

Жителька переїхала в столицю 2013 року разом із чоловіком, який влаштувався тут на роботу.

– Ми приїхали з чоловіком, щоб він доробив до пєнсії і сразу война почалася, – продовжує селянка. – Отак він умер три года назад, а я не можу уїхать. Ну, як? Зеленський розрішає туда їхать. А Путін: "Тока в Расію, в Донбас – нєт". Дітворі не дає за мной приїхать. А сини мої там, на Донбасі.

Уся родина жінки залишилася на окупованій території.

– Ми жили в Белогородке сначала, – веде далі. – А потім чоловік приїхав сюда на работу й тут поселилися. А взагалі там живе на углу Любов Степанівна. Вона тут всю жизнь і все вам розкаже. А я тут нічого не знаю, – каже наостанок і йде за ріг вулиці.

 

Майже на всіх парканах висить табличка: "Обережно! Злий пес!" І собак тут справді багато. У дворах бігають вуличні пси й голосно гарчать, відганяючи чужинців. За 20 хв. тварин на вулиці стає помітно більше і зʼявляєься враження, що вони збираються в стадо.

Помешкання Любові Степанівни легко сплутати з іншими – високий паркан із мотлоху, замок на дверях і різнокольорова стіна будинку. Село помережане провулками й заблукати тут легко.

Навпроти двору старожилки стоїть забор із деревʼяних міжкімнатних дверей різного дизайну з облізлою фарбою й іржавою фурнітурою. На хвіртці – білий дзвінок. Натискаємо на нього, і дзижчання голосно розноситься за парканом.

 

Від звуку сполохався пес, почав гавкати й бігати під парканом.

– Хто? – питається жінка й відкриває маленьке віконце у хвіртці.

Любов Степанівна в куцій сірій шапці та потертій шкірянці примружує очі. На обличчі від несподіванки зʼявилася усмішка.

– Ой, мені це не треба, – різко закриває віконце й гучно закриває двері в будинок.

 

Собак на вулиці стає дедалі більше. Імовірно, в селі вже поширилися чутки про непроханих гостей і всі випустили з дворів чотирилапих охоронців. Окрім людей, пси відганяють від домівок пацюків, яких тут багато.

Між дворів зустрічаємо кілька охайних будинків. Із коминів іде густий дим, стіни побілені вапном, а у садках ростуть кущі колючих троянд. Біля одного з таких – велика територія, заросла акуратно скошеною зеленою травою, схожою на газон.

 

На деяких подвірʼях біля будинку все захаращено сміттям. На деревах висять лаковані жіночі сумки, джинси й куртки, на порозі стоять пластикові білі відра. Здається, що власники люблять тягнути мотлох додому. На яблунях рясніють червоні зморщені плоди.

ЛЕГЕНДИ

Із цим місцем повʼязано кілька легенд. Бо село розташоване на стикові кількох історичних територій.

– Найбільш відома легенда про те, що під час хрещення Київської Русі зі Старокиївської гори князь Володимир скинув язичницьких ідолів, – продовжує розповідь Віталій Дикий. – Коли Перун плив Дніпром, кияни кричилали "видибай, Боже" – тобто "випливай, Боже". Він тут, ніби як виплив. Того й назва пішла "Видубичі".

Також звідси починається історичний район "Покол". За однією із версій назва походить від крутої, мов поколотої, берегової лінії.

 

– Є більш давнє старословʼянське слово "покалєний". "Кал" означало "глина", – додає екскурсовод.

Дзвонимо в сусідній двір – у отвір замку видно, як жінка в білих флісових штанях виходить із дверей на поріг.

– Вы к кому? – запитує. І спираючись на милицю, підходить до воріт ближче. – Я тут ничего не знаю. Я из Николаева в гости приехала! Я в гости приехала!

 

У будинки на двох вулицях стукати й дзвонити нема сенсу. Усі немов барикадуються, щоб не потрапити на очі чужакам.

У Нахалівці є власний адміністартивний устрій, каже екскурсовод. Усі люди знають одне одного. Навіть більше – мають старосту села, який вважається головним і вирішує нагальні проблеми.

– Вони живуть, як маленька комуна. Так просто прийти й побудувати щось собі не можна, – пояснює Віталій. – Дізнаються про це місце через знайомих. Плюс люди ж тут практично безкоштовно живуть, без комунальних платежів.

Час від часу чути гуркіт техніки на підприємствах та рух фур по автомобільному мосту через Либідь. На одному з дахів помічаємо телевізійну антену. Вікна всередині прикриті білими мереживними тюлями. Найближчі магазини й аптеки знаходяться біля станції метро, тому майже всі жителі мають велосипеди.

На краю села біля залізниці метушиться у дворі чоловік у сірій брудній куртці та чорних рукавицях. Із пластикового бутля дістає компост і розкидає на городі.

 

– Шо ви от меня хотите? – питає чоловік і викидає жмут трави під огорожу. Від незадоволеного виразу обличчя кутки його губ скривлюються в різні боки. – Мы тут живем, как в Париже! Не компасируй мне мозги! Пойди на птичий рынок, купи себе индюка – и еб* мозги ему, – відрізає селянин і йде подалі за свій будинок.

До виходу йдемо кружляючи вулицями, які хаотично переплітаються між собою. Натрапляємо на вузький провулок для однієї людини і йдемо туди, щоб оминути собак.

Повз проїжджає молодик у куртці з капюшоном. Рухається на сучасному електросамокаті. Від холоду й вітру в чоловіка почервонів ніс.

– Я тут живу, – каже й одразу чути запах пива з рота. – Знімаю тут квартиру. Недорого.

×