У центрі України на межі цивілізації: як живуть люди в покинутих селах

33

Станом на кінець минулого року в Україні були зареєстровані 28 372 сільські населені пункти. З них 542 офіційно не мали жодного зареєстрованого мешканця.

Сумне перше місце в цій статистиці посідає, як не дивно, Полтавщина – розташована у центрі України область, де добре розвинута аграрна галузь. В області 79 сіл мають статус населених пунктів без жодного мешканця. З них чотири – в Опішнянській громаді за 50 км від Полтави. Села буквально на межі існування. У них зареєстровано не більше 10 людей. Хоча насправді жилих хат значно менше – по дві-три. Магазинів, пошти та інших благ цивілізації там немає. Люди виживають на запасах, завдяки городам та періодично їздять за необхідним в Опішню та Диканьку.

Як живуть люди в селах, що перебувають на межі зникнення, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

НА МЕЖІ ВИМИРАННЯ

У громаді 31 населений пункт – селище Опішня і 30 сіл. Живе понад 8 тис. людей. Понад тисячу з них – переселенці, які приїхала рятуватися у громаду від повномасштабної російської агресії. Утікачів від війни спочатку було більше, але частина повернулися додому.

Майже половина сіл громади – на межі вимирання. Там украй мало людей. Демографічну ситуацію дещо виправили переселенці – живуть у дачних будинках, які, імовірно, лишилися їм ще від батьків. Хоча до повномасштабної війни туди приїжджали вкрай рідко.

Фото: Ольга Стенько

У селах є будинки, де люди приписані, але реально там не живуть. Будівлі можуть використовувати влітку, тримати там пасіку. На зиму ж у подібних селах залишаються заселеними одна-дві хати.

– До війни ми запустили автобус, щоб ходив сюди раз на тиждень. Але зараз він не ходить, сполучення немає, – каже депутатка Опішнянської селищної ради Марія Волошина.

Разом з нею рушаємо в одне із майже безлюдних сіл громади – Кирякове. Дорога проходить поміж полями. Темніють переорані на зиму чорноземи, подекуди обабіч дороги постають палеві зарості неприбраної кукурудзи, в яких плямами чорніють висушені соняшники.

КИРЯКОВЕ

Стара асфальтова дорога поміж кукурудзяними полями піднімається трохи вгору і завертає ліворуч, заводячи у село. Жодних вказівників – їх зняли в перші дні повномасштабної війни.

Чорніють голі дерева, поміж яких сумно виглядають дахи хат – із них жодного диму. Здається, село зовсім покинуте. Та раптом назустріч із лютим гавкотом вискакують четверо вгодованих псів, кидаються на машину. До хати праворуч розбігаються з дороги качки. З-за сараю виходить господар – сивий чоловік у сірих штанях та синій куртці з накладними кишенями, з-під якої видніється тепла картата сорочка.

 

– Та не бійтеся, вони не тронуть! Ану, уйди! – махає рукою на собак Віктор Бражник, 74 роки. – Оце попривозять животних, а потім покинуть. Коє-хто візьме маненьких дітям гратися, а воно виросте – і куди його? Давай – сюди. А потім уїжжають, а собаки тут остаються.

Один зі псів – чорний, найбільший – кульгає на передню праву лапу. Співрозмовник пояснює: пса травмувала машина, коли вискочив до автівки, яка заїжджала у Кирякове.

– Це Бакс. Там далі жила жінка з матір'ю, а коли мати померла – донька переїхала в Диканьку. А собака тут лишився. І кіт, – веде далі Бражник. – Воно прибігає голодне, раз даси їсти і стає твоє, а ти ж його не вигониш. Бакса машиною стукнуло. Хтось проїжджало і наїхало. Воно ж дурне і довєрчіве, біжить усіх зустрічати. Та не усі такі добрі.

Назустріч дорогою йде високий чоловік років 60 на вигляд, у старій куртці піщаного кольору та старих армійських штанях, заправлених у гумові чоботи. Виймає руки з кишень, щоб погладити псів.

 

– Та остав ти їх! Ідеш – іди! – вигукує Бражник. – Це брат сусідки, приїжджає до неї. Іногда ходить до мене в гості. Но він випить любе, а я не п'ю, – пояснює.

На подвір'ї в чоловіка три автівки: старий червоний "Москвич", поряд трохи молодший його "земляк" білого кольору, а вздовж будинку трохи вгруз колесами в землю вантажний УаЗ.

Віктор Бражник працював на різних посадах. Був водієм у сільгосптехніці в Диканьці, потім – електриком в енергокомпанії. Його два сини та колишня дружина живуть у Диканьці, а він мешкає у Киряковому один із 1999-го.

– У цім домі жив співак Віталій Білоножко. Тут мати його у школі вчителювала, а він малим бігав. А ми купляли (будинок. – Gazeta.ua) в його тітки – вона сама з Москви, таксувала там, працювала водієм, сюди тільки на літо приїжджали. А потім, коли її чоловік помер, продала хату.

Чоловік виживає за рахунок пенсії. Приходять гроші на картку, раз на місяць їздить їх знімати в Диканьку. Туди добиратися 15 км через Водяну Балку, пояснює.

– В магазин їздю, як хліба немає. Чи ще шось там купити: крупи якоїсь, ковбаси, може, якесь стегенце для супу. Як їду по пенсію в Диканьку, то економлю, шоб мені для цього хватило пального. А як гроші получу – тоді заправляюсь в Диканьці чи в Опішні.

Трохи далі через дорогу заростає чагарником та всюдисущим хмелем розвалена стара хата.

– То там бабушка одна жила. Померла. Є син, приїжджає город садить. А до хати і не торкався. Отака жизнь… Тіки й того, шо тут дуже тихо. Сюди дуже рідко машини доїжджають. Ото хіба хто заблудиться. Ото шукають, дорогу спрашують. Сусіди мої повмирали, нікого вже немає вокруг.

У теплий сезон село трохи оживає: приїжджають люди садити городи, хтось їде на літо у батьківську хату як на дачу. Та щойно зберуть врожай, а листя на деревах жовтіє – вішають на хати великі замки та роз'їжджаються по квартирах.

 

На ділянці у Бражника стоїть копиця сіна, накрита синім поліпропіленовим тентом. Навпроти, через дорогу, біля старого, та ще міцного будинку з облупленою фарбою на дошках веранди помічаю схожу. Те подвір'я не виглядає покинутим, від дороги темніє стежка, протоптана в останній осінній зелені трави.

– То моє тоже. У мене там козочки стоять. Мене вже з ними фотографірували і в мєсной газєтє писали, – говорить Віктор та погоджується показати кіз.

Несподівано прямує не до сараю, а до хати. Натискає витерту до блиску клямку на старих дерев'яних дверях. В сінях, сповнених зимових сутінків, впевнено відкриває ще одні. Укінці темного коридору – треті двері – до невеликої кімнати. Віктор Миколайович клацає вимикачем на стіні й приміщення заливає жовте світло – з самотньої лампи розжарювання, що на дроті звисає зі стелі.

– Оце такі в мене звєрі, – відступає хазяїн, а на мене дивляться чотири пари карих очей.

У кімнаті на одній стінці тьмяно сіріє денним світлом невелике вікно, стіну навпроти займає давно не топлена, але ще акуратна грубка. Підлога кімнати щільно встелена свіжим сухим сіном. А посередині стоять білі тварини – три кози і один козел. Тягнуться до нас мордами та не підходять близько – припнуті до стін ланцюгами.

– Це порода лохвицька та зааненська, – представляє своїх підопічних хазяїн. – Прив'язую, бо іначє вони будуть лазити кругом. У них є миски, нащот їжі не обіжені. Коли погода хороша, виходять гуляти, но сьогодні не випускав – там таке болото, шо будуть грязні.

 

Молоко не продає, використовує для себе та годівлі тварин – з десяток собак та котів. Із козами простіше, ніж з коровами – їм і сіна менше заготовляти треба, і доглядати легше.

– Як у дурдомі, – сміється господар на питання про те, як проходить його день у селі. – Встаю часов у шість. Сразу – годую кіз, дою. Потім даю молока собакам і котам, годую і випускаю птицю. А тоді вже самому собі варю шось їсти.

Хоч тут і безлюдно, але не страшно, зізнається Віктор. Та пояснює: набагато страшніше в селищах та містах, де є алкоголіки та наркомани. А тут – нікого. Небезпечних диких звірів у цих місцях не водиться.

– Лисиці каждої ночі бігають. Собаки оце ж бігають неприв'язані. Ходить (лисиця. – Gazeta.ua), шоб качку вкрасти. Отак дві чи три вже витягли, – веде далі Бражник. – Кабани бувають тоже. Тут же кукурудза, а вони напролом ідуть, через грядки, через усе. Но особисто не стрічався. Ще зайці ходять, узимку тут дерева обгризать. Онде акацію вже пооб'їдали, – махає рукою в бік акуратного чагарника, що відділяє його садок від дороги. Стовбури біліють під клаптями кори, яку недогризли зайці.

Газу в селі немає. Свого часу селищний голова пропонував людям допомогу: якщо вкладуть гроші у підключення, то допоможе технікою для земляних робіт і трубами. Та вже тоді, на початку 2000-х, була тенденція до скорочення сільського населення, тож люди ідею не підтримали. Опалюють будинки грубами, їжу готують на газі з балонів.

Електрику тут відключають по годинах: дві є, чотири – немає. Зв'язок в селі не дуже стабільний, інтернет не працює. Новини місцеві дізнаються з телевізорів – антени ловлять єдиний марафон, та з радіо.

 

З таких новин Віктор і дізнався, що війна почалася. Для нього – неочікувано.

– Ніхто не думав у нас. Раньше якби хто сказав – не повірив би. Ні з того, ні з сього… У мене один син в армії воює вже дев'ятий рік, йому зараз 47. Був у Маріуполі, а потом їх на Херсон перекинули. Рєдко бачу його, тіки по телефону говорим. Переживаю, – Бражник витирає сльози з очей, які миттєво червоніють. – А родина його в Диканьці. З початку війни був два раза. Приїжджав у Полтаву набирати випускників училища, то заскакував додому. А старшенький мій у Диканьці – хворіє, переніс операцію. Коли повідомили, шо танки в Гадячі, була думка тікати. Так а куди? Но кому ми нужні, шоб сюди до нас приїжджати і окуповували.

– Як думаєте, чи є шанс відродити села? – питаю.

– Нє. Люди вже не підуть у села. В тій же Опішні чи Диканьці є і магазини, і школи, і усе. А тут… Но ото хіба з великих міст, бо тут дров повно в нас. Як бачиш шо на дереві омела, то точно всохне скоро – можна зрізать. В селі є шо повирізать сухого – дрова не купляю.

Проблемним питанням у селі є вода. Раніше чи не в кожному обійсті був колодязь. Та зараз більшість з них – просто сухі ями.

– Отут їздили сейсмологи, брали проби – шукали шось для газу. Трусили землю своїми спеціальними машинами. Воно як гехне, як гехне! – земля трусилася. Ото мабуть шото обвалилося і воду закрило в колодязях. А як копати, то… Є тіки в одному, де ми берем – трохи далі.

 

До цього колодязя – зо три сотні метрів. Віктор Бражник чіпляє на велосипед пластикові бутлі та йде по воду. Від дороги до єдиного на цьому кутку покинутого села колодязя веде стежка, що в'ється брунатною стрічкою поміж вишень та слив, що ростуть майже щільною стіною. Влітку тут просто так і не пройдеш. Хата, біля якої був колись колодязь, зруйнована: залишилася одна стіна з простінками, частина даху – спирається на димар печі.

ГОРІХОВЕ ЩАСТЯ

Через дорогу від цього обійстя повільно руйнується просто неба сільськогосподарська техніка. Від вулиці до будинку через розмоклу землю подвір'я веде доріжка, засипана битою горіховою шкаралупою.

З-за сараю виходить господиня – білявка років 55 на вигляд. Одягнена в бордову утеплену жилетку поверх сірої кофти та джинси, заправлені у високі чорні шкіряні чоботи, на голові – біла в'язана шапка. Тримає в руках оберемок порубаних дров.

 

– Та то техніка фермерів, попросили тут поставити. Но нам від того нічого. Оце бачите, які доріжки ми самі собі поробили? Шоб не ходить по грязі, посипаю. Це я наколола горіхів за два дня, сьогодні на базар поїхала, продала – 770 гривень заробила. Яка-не-яка добавка до пенсії. Нам на всіх 3900 платять – хіба проживеш? – каже 59-річна Надія Пругло, запрошує в хату.

Після темних сіней – невелика яскраво освітлена кімната. Колись тут була кухня, та нині це – житлова кімната Віри Юхимівни. Дерев'яна підлога із напівстертою фарбою чисто вимита, праворуч – акуратно застелене картатою рядниною ліжко, з вікна на сусідній стіні видно чорні мокрі гілки яблуні. На стінах – вінтажні рами із склом, за якими колажами викладені чорно-білі фотографії середини минулого століття.

На стільці спиною до вікна сидить літня жінка в строкатому халаті та хустці. Побачивши мене, жінка починає побиватися та жалітися. Червоні очі сповнються сльозами. Гладить вузлуватими пальцями табурет, який стоїть перед нею і вочевидь виконує роль столика і ходунків одночасно.

– Обідрали! Забрали гроші! – плаче жінка. – Оце єдина наша надія, наша газета – не зрадили. А оті – обідрали!

 

– Мамо, тихо! Не плакати! – вагомо каже Надія. І пояснює причину материного горя. – Оце газета, яка з початку війни лише три рази не вийшла. А мама переживають за "Голос Зіньківщини", яку я виписала на пів року, а вона не приходить. Нічого не хочу про дівчат сказати – йшла до них і з хорошим і з поганим, завжди писали. А то дивлюся – з Харківщини приходе газета, а з Зіньківщини немає. Звоню в Диканьку, а мені й кажуть: "Так а ви знаєте, дівчата всю виручку зібрали і поїхали в Польшу". І жодної газети з лютого не отримали. Мама дуже любили їх читати і страшно переживають.

Надія розповідає, що зранку була на базарі – їздила велосипедом в Опішню за 15 км. Скуплялася не лише для себе та матері – робить раз на тиждень закупи усім сусідам.

– Те незряче, те неходяче. Дєдушкє сусіду 86. Чи дуже вони куди самі підуть? Дєдушка з Полтави, приїжджає на літо, но щас всьо врем'я тут із 30 березня. Батьки його померли, він собі приватизував і зробив тут дачку. А зараз думав їхати, а діти в Полтаві сказали: "Папа, ти живеш там як цар: тепло є, колодязь свій". Молока йому, чи хліба треба – я привезу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Здесь как в Париже! Не компасируй мозги" – як київські самосели живуть у селі, якого не існує

Село не завжди було пусткою, каже жінка. Раніше тут було 56 дворів, багато дітей. Та своєї школи не було. Тож добиратися своїм ходом або до Опішні, або до Водяної Балки за 11 км. Єдиним варіантом забезпечити безперервне навчання було віддавати дітей в інтернати. Там вони постійно навчалися, а додому приїжджали на канікули. Так потроху родини і роз'їхалися ближче до цивілізації.

 

Останні роки, коли обрали нинішнього голову громади Миколу Різника, у селі трохи покращилися умови: організували автобус раз на тиждень, щоб місцеві могли скупитися продуктами. Провели вуличне освітлення.

Ліхтарі встановили, щоб боротися з крадіжками, бо декілька років тому тут прокотилася хвиля злочинів – злодії "обносили" дачі, витягали з покинутих будинків усе металеве.

Та радість місцевих була недовгою – з початком війни освітлення знову вимкнули з метою маскування. Люди були налякані. Не лише звуками вибухів, які відділено доносилися з Охтирки, де йшли запеклі бої – місто звідси за 30 км. А й звісткою про російські диверсійні групи.

– 24 лютого почалася війна, а 27-го вже чотирьох душ тут упіймали. Вони з Охтирки тікали і вже у нас лазили. Звоне мені циган, що живе на тому краю, і каже, шоб я хоть закрилася в хаті: "У нас в лісі й отуди далі у вибалок світиться – хтось з фонарями ходять". Глянула – пів восьмого вечора. Видно, сюди почали тікати. Я бігом звоню на поліцію та виходжу з хати – подивитися хоть з крильця, може воно десь тут світитиметься. Мама – в плачі. За 12 хвилин поліція була у нас отут. Всі: хлопці, шо стояли на блокпосту, участковий Женя Куріпта – він у нас хваткий. Видно шо людина йшла не за сало, а по призванію. Я разом з хлопцями пішла шукати. Але тоді – хлоп! І сніг зійшов, ми не знайшли їх по слідах. Но на четвертий день їх десь отут у нас піймали, йшли на степи.

Надія каже, що стараються триматися з сусідами одне одного. Радіє, що мають мобільні телефони та передзвонюються. І що до селищної ради завжди можна зателефонувати і поговорити з живою людиною.

 

Виживати в селі стає все важче, нарікає Надія. Їй не пощастило – маючи 43 роки робочого стажу, не може вийти на пенсію. Бо 60 років виповниться лише за місяць. Останні роки доглядає хвору матір, яка втратила зір. Та цього недостатньо для співробітниць місцевого Пенсійного фонду, жаліється жінка. За догляд держава платить "аж" 37 грн на місяць. Живуть на 3900 грн материної пенсії. Цього ледь вистачає.

Ще одне джерело прибутку – пай. Та з ним теж не все просто: цього року фермер, який орендує землю, не може здати зерно, тому не має чим заплатити орендну плату. Натомість податок власників землі зобов'язують платити.

– Ви ж людей отталкуєте, женете до 32-го году! Селянин за пай должен сплатити за ту ділянку, шо наміряли – за ті 3 чи 4 га. Зато великі холдинги – не должні платить. І нам не дали приватизувати землю біля хати – вперлися в тодішній селищній раді, хоть обіщали що можна зробить це безкоштовно.

Ще однією великою проблемою для Надії є заготівля дров на зиму. Жінка зламала руку, коли носила колоди. Щоб їх попиляти – доводиться наймати людей. Це обійшлося у 2 тис. грн. Ще 1 тис. з материної пенсії йде на заправку газових балонів. 100 грн заплатила за електрику, а 230 витратила на підписку газети. Із пенсії залишилося кількасот гривень на продукти та ліки.

– Мене ще поражає, бо кажуть: "Ага, у неї єсть пай, їй не положена друга субсидія". Так люди добрі! Ну цей рік я ще вешталася, а на той рік вже не наношу дрова. І як нам купити за 12 тисяч машину дров, хтось подумав? Шо робить простим людям? Посій, а зібрати не зможеш – дівати нікуди. Нам не дали право вивезти! Холдинги ж здають. А нам, простим, хто зі своїх 1-2 гектарів кучкою, може б, на КамАз би назбирали та кудись би повезли – нє, не можна! Не приймуть.

 

Цього року на їхньому паї фермер посіяв кукурудзу, розповідає Надія. Ще не збирав – отже, і гроші не має з чого платити. Та й невідомо, чи збиратиме – багато фермерів в їхньому краї просто не мають можливості зібрати врожаю, бо держава не дає можливості збути зерно.

Питаю, скільки грошей приносить їхній пай.

– Пощитаєм так. Я на 20 сотках посіяла пшеницю, намолотила 30 мішків. Мішок по оптимальній ціні стоє 175 гривень. Значить, 5250 отримала з 0,2 гектара. Ну нехай, я наймала техніку, то витратила 200 гривень на культивацію, 200 на посів і 700 потравити бур'ян… 4 тисячі чистого прибутку. А якщо їх умножити на п′ять, то з гектара буде більше 20 тисяч. А ділянка наша 3,47 гектара – то було би десь 70 тисяч. А чого ж фермер платить за все тіки 15? І з паю, який дасть фермер, держава вираховує – і в пенсійний фонд, і податок на прибуток. Чого ж тоді не дати субсидію на дрова, хоть на пів машини? Вони нас, селян, довбуть, щоб ми покинули свої землі й ті перейшли до їхніх холдингів.

ЗОЛОТІ ДІВЧАТА

У сінях ляскає клямка, чути якусь метушню. Двері відкриваються і в кімнату заглядає невисокий сивий чоловік у старій чорній куртці та кепці. На запрошення господині сідає на краєчку дивану.

Олексій Миколайович, 85 років, родом із сусідніх Вінтенців. 1952-го перебрався з батьками до Кирякового. Після армії працював на заводі у Харкові, згодом облаштувався в Полтаві. Батьківський будинок залишив собі за дачу – приїжджає тут літувати. Та цього року доведеться і зимувати, каже.

– В Полтаву хотів уже їхати, сьогодні. Но там шось оп'ять нахваляються (в Росії. – Gazeta.ua), що будуть стріляти по нас і не буде свєта… Пока дрова єсть, так шо… Як би там не було, а з дровами воно лучше, таки ж буде взимку тепло. Сухостою багато.

 

Але виїжджати на зиму до міста Олексій Миколайович таки планує. З фінансових міркувань: все одно доводиться платити за опалення своєї квартири.

– Тут сусіди в мене дуже хароші. Спасіба Наді – снабжає мене. Я перезвонив, вона була в Опішні якраз. Коли набирає: "Я вже все вам купила".

До цивілізації, якщо треба, пенсіонер виїжджає на власному мопеді. Та по сльоті не зручно. І сьогодні не зміг виїхати – техніка дала збій і не завелася.

– А як на Полтаву їхати, то приїде онук забере. Но єслі не буде там опалення, то не я до них, а вони до мене їхатимуть, – посміхається чоловік. – У мене з мая по жовтень жила невістка з Харкова – жінка братова, їй 92 роки. Була в Опішному: в одних, других, а потом приїхала до мене, бо там шось їм не понравилось. А її два сина жили в Полтаві, у моїх зятя й дочки. Зимувати повернулися додому. Вона хворіє – викликали їй "скору", даже лежала в лікарні в Зінькові.

– От нащот "скорой" вспомнили, то да – дівчата в нас золоті, спасіба їм. Коли б не визивали – всігда приїжджають. Коли з Зінькова, коли з Диканьки, – додає Надія.

Раптом світло гасне. Ніхто не дивується – відключення згідно з графіком. Надія згадує, що купила польські свічки, щоб не сидіти в темряві.

– Як думаєте, варто домовлятися з Росією, щоб перестали стрілять, як раніше намагалися? – питаю

– Та вони всіравно будуть стрілять! Яка з ними може буть домовленість! Вони це з 2014-го ведуть. Скіки вже вони ставили условія, а потім самі все і порушують. Тільки перемогу нам треба, вибить їх з нашої землі – і шоб більше нікада їхні сапоги не ходили тут, – відказує жінка.

 

ВІНТЕНЦІ

У сусідні Вінтенці веде дорога, яка спускається з пагорба поміж полів. У вибалку помічаю густі зарості невисоких дерев – терену, яблунь та вишень. Так можна упізнати, що колись тут було людське житло. Подекуди з-за чагарників ще визирають старі дахи – зарослі мохом шиферні чи поіржавілі металеві – та більшість хат перетворилися на руїни, які ніхто і ніколи не відновить.

– Оці дерева – це все були хати. Отут унизу шість хат було. Но вже ж бачите, нічого майже не осталося. Хтось вмер, когось родичі забрали в город. А там де більш-менш стойматеріали чи якась желєзка – люди повитягали, – пояснює Надія, яка погодилася показати сусіднє село.

Коли знову піднімаємося нагору, бачу на протилежному пагорбі над яром теплицю, що яскраво біліє поміж старих хат. То господарство однієї місцевої мешканки. Живе в Опішні, на весну та літо приїжджає в село, вирощує розсаду та овочі, пояснює жінка.

Щоб дістатися до Вінтенців, треба з'їхати з асфальтованої дороги на ґрунтівку. На перший погляд, дорога, що в'ється поміж розораних полів та прибраних городів із гнилими гарбузами, проїзна. Та доволі швидко наш легковик грузне колесами в розмоклому жирному чорноземі. Тож далі йду пішки.

Тут хати виглядають доглянутішими: скло у вікнах ціле, віконниці та кути домів підведені фарбою. Та більшість будинків зараз порожні – приїжджають сюди теж переважно на літо.

Яскраво виділяється одне з обійсть, де навколо двору стоїть сільськогосподарська техніка. Біля будинку є дитячі гойдалки, все акуратно прибране та пофарбоване. Видно, що тут живуть хазяйновиті люди. Родина молдаван – переїхали у село на Полтавщину всередині 1990-х – коли на їх батьківщині вирувала війна.

Трохи далі, за декілька хат, помічаю на подвір'ї чоловіка – це перша людина у Вінтенцях, яку зустрічаю. Невисокий чоловік із акуратною стрижкою та гладко виголеним обличчям. Сірий меланжевий светр гармонує з його сивим волоссям. Руки чоловік тримає за звичкою в кишенях світло-сірих спортивних штанів.

Етнічний молдаванин 50-річний Сергій Топало живе з родиною у Вінтенцях з 1997 року.

 

– Мені було 26, коли сюди приїхали – нашій доньці виповнилося півроку. Жили в Каушенському районі Молдавії. Бойові дії були за 75 кілометрів від нашого села (мова про Придністровський конфлікт. – Gazeta.ua). Колгоспи розграбували, роботи не було взагалі ніякої, жили дуже бідно. Тому вирішили виїжджати, – розповідає, говорить російською з м'яким молдавським акцентом.

Обрали саме Вінтенці, тому що тут вже жив свояк – виїхав з родиною 1992-го, коли почалася війна у Придністров'ї.

Сергій каже, що останні роки він працював за кордоном, у різних країнах – їздить на заробітки, за фахом – будівельник. 23 серпня повернувся з Угорщини.

– Роботи немає – де щас підеш тут працювати? Займаюся землею.

Киває на розорану земельну ділянку поряд. Дружина працювала в місцевій амбулаторії, доки ту не закрили – дах колишнього ФАПу ще видно з-за чагарників та високих білих тополь. А працівникам роздали по 2 га землі, яку родина одразу приватизувала.

– Вирощую сою. Торік здав по 13,4 тисячі гривень за тонну при вологості 14 відсотків. Цього року навпаки: ціна 10 тисяч за тонну при вологості 12 відсотків. Впали ціни.

Сою є куди здавати, каже – її переробляють в Україні. Хоча долар і виріс, прибуток отримати вдалося. Торік здали 4,4 т, а цього року зібрали та продали 8,6 т. На ці гроші житимуть до наступної весни.

Розповідає, що думають із дружиною купляти хату в Опішні. Проте від цього будинку й землі не відмовляться – приїжджатимуть на вихідні та на сезон польових робіт.

Влітку тут багато дітей, весело й людно. Та щойно починається навчальний рік, село завмирає. На цьому кутку їхня хата – єдина обжита.

 

БУХАЛІВКА

На сусідньому пагорбі, найближче до траси, розташоване село Бухалівка. Від нього залишилося найменше хат – лише покинуті хащі. Обжиті будинки розташовані по різні сторони дороги – на відстані в кількасот метрів один від одного.

Одна з хат стоїть поруч із дорогою, під горою. Обійстя без паркана – лише спуск від дороги. За гараж слугує споруда з шиферу, замість дверей завішена рядниною. Поряд – сарай. В глибині ділянки – стара цегляна, давно не фарбована хата.

Гукаю господарів. Гавкотом заходиться невеликий біло-рудий собака, прикований до будки ланцюгом. На шум із хати виходить господар – високий чоловік у старій чорній куртці, з-під якої виглядає комір лілового светра на блискавці. Сиве волосся чоловіка скуйовджене, очі з-за окулярів з товстим склом та великими діоптріями поглядають підозріло

– Тут нічого немає, тут три хати всього чи дві, – говорить чоловік, не називається.

У мене в Полтаві чотирикімнатна квартира, каже. Жити в селі життя змусило – вирощували корів та биків, здавали м'ясо та молоко. Мали мету – купити сину будинок та відремонтували. Нині господарство не тримають – не ті сили, каже.

 

– Я здавав бика живою вагою десь за 800 доларів. Мінус корма, десь 300–400. Виходить, я міг хоч шось заробить. Останнього здавав вже собі в мінус. Після 2015-го це стало невигідно. У мене тут є земля. Раніше косили сіно, зараз обробляємо, для нас із жінкою – хватає, – розповідає селянин.

Тримає трохи птиці, щоб мати свіжі яйця та інколи м'ясо. Овочів з городу вистачає, щоб запастися на зиму та зробити консервацію. Та зимувати тут не хотів би – важко, каже, жити в селі. Ще й зараз, коли світло подають по годинах, а то й зовсім можуть відключити. Відрізані від цивілізації, зв'язок поганий, роботи немає, щоб заготувати дрова чи наносити води, треба тяжко попрацювати фізично. Водночас не відкидає варіанту, що зимуватимуть тут.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Схитнулася земля двічі. Неприятно було": в українському селі підірвали ядерну бомбу – як там зараз живуть люди

– Якщо б ви були на моєму місці, поїхали б в п'ятиповерхівку в городі, де немає свєта, води, яку нічим не обігрієш, бо опалення вимкнули? Навєрно, шо нє. Ну от і я тоже не поїду, бо жінка хвора, їй нізя в холоді буть. Значить, будем тут якось виживати. А вопщє, ні про шо мені вам розказувать, – змахує рукою, розвертається та йде до будинку.

×