Фаза розгубленості була коротка. Закінчилася не пізніше, ніж відступ орків з півночі України. Не пізніше, ніж до квітня були розгублені, а багато хто зібрався навіть буквально за перші дні та тижні. Зараз у нас вже інша проблема. Ми успішно пройшли короткострокову фазу переключення з катастрофічного сприйняття війни до того, що це буде достатньо тривалий процес. Це треба прожити, дотягнути до кінця. Це відбувалося десь навесні, на початку літа. Зараз у нас проблема в тому, що все ж таки навіть, коли ми налаштовувалися на довго, то все одно це довго кожен уявляв собі по своєму. І десь все ж таки в глибині у всіх жевріла надія, що це буде в межах 2022 року. Тепер треба перелаштовувуватися, що все ж таки це буде довше.

У всіх накопичилася реальна втома від війни. Хто на передку – виснажені фізично та морально. Певна втома накопичилася і в тилу. Бо суттєво змінився і продовжує змінюватися звичний спосіб життя. Весь час доводиться адаптуватися до нових умов. Нині – до блекаутів.

Значною мірою ми жили цей час на грошовий запас, накопичений у мирний час. Це можна сказати і про запас фізичних та моральних сил. Ми фактично жили в кредит. Люди вимотані. І тепер треба зловити ритм, щоб відкрилося друге чи навіть третє дихання. Зрозуміло, що марафон попереду ще довгий.

 

Ця війна жахливою ціною вирішує безліч проблем, на які ми не спромоглися чи не схотіли за десятиліття до того. Це, зокрема, й питання єдності нації.

Також те, як інтегруватимемо території, які провели під окупацією вісім років. Але що стосується областей, які були під контролем України станом на 24 лютого, зараз це вже монолітна унітарна країна. Всі спроби територіального розколу України можна забути. Не вийде далі грати на тому, що ми – різні, що в областей була різна історія. Такого поштовху розвитку української мови, культури, всього українського, не було від здобуття незалежності.

Зараз зсув набагато фундаментальніший і нарешті незворотний. Явище проросійських українців, усіх тих ватників, як впливової політичної сили, можна забувати назавжди.

Вичищення російської культури йде шаленим темпом. Це стосується навіть сфери вжитку мови. Російський культурний продукт вже "не затребован". Ми остаточно позбулися комплексу меншовартості. І це, можливо, чи не найбільший здобуток цієї війни. Побачили себе абсолютно іншими очима, ніж упродовж століть. Тепер вже ніколи не поважатимемо інших більше, ніж себе. Ми стали розкомплексованою нацією.

Маємо видавити останній пласт "русского мира", який назагал зветься Українською православною церквою. Йдеться про УПЦ Московського патріархату, а по факту це РПЦ. Тут треба чітко зрозуміти, що це взагалі не церква. Це частина російської державної машини, апарату російської імперії. І вона найміцніша. За останні місяці навіть тут крига скресла. Важливо додавити впродовж цієї зими. Вичистити російську церкву, повністю видалити її з усіх лавр, ліквідувати осередки. І тоді можна буде сказати, що наша деколонізація та дерусифікація остаточна.

Контрастно. Наскільки погано вона готувалася до цієї війни, наскільки нездарною, безвідповідальною показала себе в ті місяці, коли весь світ попереджав нас, що з дня на день буде великий напад, а влада не хотіла в це повірити. От рівно настільки ж вона добре проявилася після 24 лютого. До і після вторгнення – їх можна вважати двома абсолютно різними владами. Ця війна перетворила малоросійську, постколоніальну в своїй ментальності владу на дійсно українську.

Зеленський тоді й зараз – дві різні людини. І те саме практично стосується більшої частини всієї владної вертикалі. Наскільки неадекватно вони готувалися до війни, настільки ж адекватно вони на неї відреагували. Показали, що вчаться на помилках.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У них є тільки один інструмент" – військовий пояснив психологію росіян

Є деякі неприємні тенденції у владі і в опозиції. Існує загроза, що воєнний стан використають, щоб фактично монополізувати владу. Війна – не назавжди, а от прояви авторитаризму потім доведеться лікувати.

Що стосується опозиції, на жаль, вона теж не порадувала. Іде трансформація від ідеологічної політичної сили в суто одноосібну лідерську секту. Тобто оці дві тенденції однаково небезпечні, і трансформація влади в бік авторитарності, і трансформація опозиції в бік релігійної секти.

Колективного заходу не існує, він є лише в російській пропаганді. Там є купа країн з різною суспільною думкою. В межах кожної з країн наявні різні думки і в багатьох йдуть гойдалки, де громадська думка хитається то в один бік, то в інший. Всю нашу війну спостерігаємо це. То беруть гору наші прихильники – що Росію треба не просто зупинити, а вщент розбити й показово поставити на місце. Але інколи переважає думка, що з Росією треба бути обережними, що от її вже зупинили, і це вже досягнення. Йде набір таких лякалок, починаючи від того, що Путін ударить ядерною зброєю, закінчуючи, що Путіна скинуть і прийде, який-небудь Пригожин чи Кадиров. Саме через це нам значною мірою зв'язують руки, обмежують у зброї та її кількості.

Для українців ці тези давно стали очевидними, а от на Заході це лише одна з точок зору. Фактично стала державною поки що лише у Великій Британії, Польщі, Чехії, Словаччині і країнах Балтії. Може, ще в Румунії. Що стосується нашого основного союзника США, там досі борються між собою дві точки зору. Вони приблизно рівнозначні. Є позиція американських військових на чолі з Остіном, американських дипломатів на чолі з Блінкіном – вона збігається з нашим українським баченням. Але є помірковане крило – багато сенаторів і конгресменів. Їхній так би мовити речник – радник з національної безпеки Салліван. Вони більше бояться нашої перемоги, ніж збереження нинішнього статусу кво й путінського режиму. Якщо брати позицію президента Байдена, то, на жаль, він балансує десь посередині.

Так само подібна точка зору явно переважаюча у Франції. Макрон навіть коли надає нам військову допомогу, то не для того, щоб ми перемогли, а щоб змусити Росію піти на серйозні перемовини. Німеччина сильно еволюціонує. На початках їхня обережність допомагала Росії. Зараз розуміють, що фактично це ж вони своїми грошима вигодували путінський режим. Через це їхня точка зору достатньо швидко змінюється і скоро вони вже можуть приєднатися до табору яструбів разом з британцями, поляками та балтійцями.

Починаючи з 2014-го ми фактично готувалися до такої війни, яка сталася влітку 2014 року. На лютий 2022-го ми підійшли абсолютно готовими до війни літа 2014-го, але ж війна прийшла абсолютно іншого масштабу. Оскільки ми профукали вісім років, то через це зараз повністю залежимо по зброї та боєприпасів від наших союзників. У них в руках є кран, який вони можуть у будь-який момент перекрити. І тому в них є, на жаль, страшний важіль – змушувати нас до переговорів з агресором. Тому для нас важливо на кожному рівні доносити думку про неприйнятні для нас перемовини з ворогом, про те, що це не зупинить війну. Про те, що це тільки дасть Путіну паузу для того, щоб зібратися із силами знищити нас, прийти по новій і вже тепер перемогти. Що якраз шанс для всього світу – це перемогти Путіна зараз. Для нас важливо, щоб ця точка зору перемогла, бо якщо переможе протилежна – про стримування Росії – нам можуть перекрити поставки військової допомоги. І тоді, яка не була б рішуча наша влада і армія, нам доведеться сідати за стіл переговорів і поступатися територіями. А це буде програшем.

Ось це яскравий приклад сліпоти частини західних еліт. Тієї хибної точки зору, яка, власне, сприяє Росії. Дати гарантії безпеки, як винагороду за порушення міжнародного права – це означає дати гарантію, що міжнародного права більше не буде для жодної країни світу. На жаль, навіть такі люди, як Макрон, цього не розуміють.

Втома – один із факторів, але не найголовніший. Від страху перед Росією ми вилікувалися в березні цьогоріч. Зрозуміли, що насправді король голий і його треба добивати. А от у Заходу страх сидить досі. Для французів він тягнеться з 1815 року, коли Наполеон програв війну Росії.

Санкції – не інструмент для нокауту. Це повільна удавка на шиї. В підсумку організм просто не дихає. Санкції проти Радянського Союзу дали перші помітні результати років за п'ять, а остаточні – через 10. І це нормальний темп.

Економіка, навіть такої країни, як Україна, має певний підшкірний запас міцності на перший період. А у Росії з подушкою нафтогазових баксів, накопиченою за 20 років, цей запас міцності був чималий. Чесно кажучи, той темп, в якому санкції діють на російську економіку – він несподівано швидкий. Валяться набагато стрімкіше, ніж будь-хто оцінював.

По офіційних даних, у них буде падіння ВВП на 9% в цьому році, але це не та цифра, на яку варто звертати увагу. Це ми якраз зараз говорим про використання подушки запасів. Зупинились повністю в Росії підприємства, які генерують 40% ВВП. А це ще року не пройшло. Знову ж таки, дуже яскрава історія з ціновою стелею на нафту. Затвердили її в 60 доларів – поганий варіант насправді, недостатньо дієвий, здавалося би. Але при тому в реальності ринок відреагував. Зараз ціна російської нафти – 45.

Ще рік таких санкцій повністю зруйнує їхню економіку, чого насправді ніхто не прогнозував. Сенс санкцій не тільки в задушенні економіки і не тільки в тому, щоб не було грошей на війну. Поки що гарно спрацювала одна сторона санкцій – технологічні обмеження. Першим став саме їхній оборонпром. Те, що вони шукають дрони і ракети у Ірану чи Північної Кореї - це не тому що вважають іранські, а ,особливо, корейські вироби кращі за свої. Виявилося, що весь їхній оборонпром повністю залежить від західних комплектуючих. А це вже їм перекрили. Це перший дуже дієвий результат санкцій, який сьогодні впливає на ситуацію на фронті.

Усім стало зрозуміло, що війна закінчиться не завтра. А план Маршалла - про післявоєнне відновлення. Не зовсім зрозуміло, якими будуть джерела цього фінансування: чи розраховуємо на західну допомогу та інвесторів, чи на величезні репараційні гроші росіян? Питання про конфіскацію російських активів - це так само, як про перемогу над Росією. Досі на Заході немає спільної позиції. Тривають дискусії: чи треба тримати ці активи замороженими на час війни, а потім, після завершення Росія виконає певні умови. Або коли у Росії зміниться режим, взяти їх повернути, або все-ж таки, ці кошти мають бути конфісковані?

Знову-ж таки, два варіанта: вони мають бути конфісковані і вже зараз іти на фінансування нашої війни, або ж мають витрачатися тільки на повоєнне відновлення країни. Насправді, від питання про долю російських коштів дуже значною мірою залежить і який буде обсяг плану Маршалла, і яким буде управління цими фінансами. Репараційні кошти, по факту, належать державі Україна. А от якщо ми говоримо не про репараційні кошти, а про міжнародну допомогу та про кошти інвесторів, то вони надходять в Україну, але розпоряджаються ними ті, хто їх дають. Це два абсолютно різні механізми повоєнного відновлення і фінансування.

Війна - це серія наших перемог, які далися різною ціною. Перше - це перемога під Києвом. Датою можна вважати 4 квітня, коли останній окупант вийшов з північних областей України. Далі була набагато менш яскрава, але і набагато дорожча за ціною перемога на Донбасі. Умовною її датою можна назвати оголошення Росією так званої "оперативної паузи". Коли фактично визнали, що не здатні навіть вийти до адміністративних кордонів Луганської, Донецької областей. Коли останній з українських міст там впав - Лисичанськ, але далі вони вже стали і не могли вже пройти ні кілометра. Ця перемога далася набагато дорожче, ніж весняна. Там були наші шалені втрати.

Довелося витримати вогняний вал російської артилерії та авіації. Те, що у світі бачили востаннє, мабуть, під час Корейської війни, а до того, під час двох світових. Наступною перемогою було звільнення Харківщини. Перемога була блискуча, але не менш яскрава, ніж весняна під Києвом. Далі вже не таким нокаутом, більше по очках, але не менш важлива - перемога під Херсоном. Тобто фактично у нас війна поділилася на чотири етапи, кожен з яких закінчувався поки що нашою перемогою. Наразі п'ятий етап. Побачимо, яка перемога завершить його.

Весь цей час армія змінювалася. Весняна перемога - це значною мірою перемога тероборони, можна сказати, саме партизанська. А от далі вже роль наших громадян на кожному етапі була все меншою, все більшою була роль армії. Перемога на Донбасі - це вже чисто перемога війська, але ціною героїзму і дуже великих жертв. На Харківщині - це перемога професіоналізму та новітньої зброї. І перемога на Херсонщині - це теж перемога не тільки кількісного, а саме якісного переважання.

Нам треба перемогти якістю, бо кількість в них не закінчується. Мобілізаційна компанія показала ,що вони здатні виставити 300 тисяч "мобіків", мільйон. Якщо треба, то й більше. Тобто росіяни вже вичерпали всі можливі способи і їм просто залишається "засипати нас трупами", що вони зараз і роблять. Вогняний вал вже захлинувся. Засипати нас снарядами вони не спромоглися. Снаряди поступово закінчуються. Женуть "на убой" цю масу "мобіків" явно демонструючи, що їх багато і вистачить надовго.

Наш основний зараз шанс - це розгромити той контингент, що наразі в Україні, до того як вони з тієї великої, але повністю з небоєздатної біомаси "мобіків" склепають новий полк. От наразі в нас є цей люфт часу – приблизно всю зиму.

Зброя, зброя та зброя. І боєприпаси. Ну, і ,звичайно, люди. Але це той єдиний ресурс, який в нас ще є. До речі, треба бути готовими ,що , можливо, цієї зими нас доведеться ще додатково домобілізовувати. В нас навесні багато хто записався у військкомати, і досі чекають, що їх викличуть. Так от, треба бути готовими, що взимку це станеться.

Вони дуже ускладнюють нам цим життя і збільшують ту саму втому в тилу. Їхня ставка на те, що це спрацює. От вимкнули нам світло і ми одразу перелякалися, заплакали, побігли на вулиці кричати: "Зеленський, давай домовляйся!". Навіть для них вже очевидно, що це не спрацювало. Але ж вони збираються продовжувати це впродовж усієї зими і в них для цього є ресурс. Тому буде ще одна хвиля біженців через енергетичний тероризм. А це, вочевидь, посилить втому Заходу від війни.

Поки не бачу перспективи перемовин з росіянами. Путін це чудово довів у своїй грудневій промові. Він абсолютно прямо сказав, що "їхня мета залишається незмінною". Це просто повна ліквідація держави Україна, інтеграція всіх наших земель до складу РФ. Він абсолютно прямо це знову підкреслив, і в такій ситуації нам лише пригадується слова видатної киянки, першої прем'єр-міністерки Ізраїлю-Голди Меїр, яка в схожій ситуації сказала: "Ми хочемо жити. А наші вороги хочуть щоб ми померли. Це має дуже мало простору для компромісу."

До будь-якого роду таких заяв треба ставитись серйозно. Це єдине питання, в якому є повний консенсус ядерних держав. Цю лінію росіянам провели достатньо червоно і жирно. Жодна ракета чи Shahed не летіли в бік наших ядерних електростанцій. Тому що не хочуть? Ні. Бо наслідки для них будуть катастрофічними.

Враховуючи ,що маємо справу з божевільним режимом, а на його чолі стоїть божевільна людина - очікувати можна будь-який сценарій, навіть найгірший. Це стане реальністю тільки тоді, коли побачать, що їхній план завалити нас трупами не спрацював. От тоді вони можуть дістати свою останню карту - ядерну зброю.

Перемога-це коли ворог розбитий, його армія тікає з нашої території, ми звільняємо свої землі. Це-перша складова, суто військова. Далі відкривається безліч варіантів. Мінімум втеча ворог втік. Далі - питання про покарання військових злочинців і про матеріальне відшкодування. Треба думати про неповторення такої агресії.

В залежності, як будуть вирішуватися ці питання, наша перемога буде повною або неповною. Тобто якщо ми просто розбили росіян, звільнили території, але при цьому нам нічого не платять, злочинці не покарані тощо, відповідно, немає запобіжних мір від наступної такої агресії. Це перемога, але мінімальна.