Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук розмірковує про шанси на підписання Угоди про асоціацію між ЄС та Україною, причини занепаду відносин між Києвом та Вашингтоном та прогнозує подальші жорсткі дії Росії з примусу України до інтеграції з Митним союзом.
Угоду про асоціацію з ЄС може бути підписано без звільнення або відправлення на лікування за кордон Тимошенко?
Ні. Питання Тимошенко на сьогодні занадто символізоване й сакралізоване у відносинах між Україною та ЄС. Без його розв'язання на підписання угоди не погодяться окремі країни, для лідерів яких питання Тимошенко є не лише політичним, а й досить персональним. Насамперед це німецький канцлер Ангела Меркель.
Чому це питання таке особисте для Меркель?
Тут є кілька аспектів. Перший – Тимошенко для неї є політично "своєю", адже обидві належать до Європейської народної партії. Можливо, для українських політиків така належність є більше елементом піару чи можливістю сфотографуватися з впливовими європейськими лідерами. Та для останніх це означає належність до клубу соратників та однодумців, і вони своїх зазвичай намагаються витягати зі складних ситуацій.
Інший аспект – саме офісу німецького канцлера належить ідея перевезення Тимошенко на лікування в клініку "Шаріте", де працює сімейний лікар Меркель. Тобто, установу вибрали невипадково. Природно, що інколи з місією Кокса-Квасневського до України приїздить представник канцелярії Меркель.
Є ще один момент – в Німеччині наприкінці вересня парламентські вибори, і для Меркель непогано було би з'явитися на перших шпальтах газет із порятованою Тимошенко. Ясно, що не варто перебільшувати значення цієї справи для пересічного німецького виборця. Проте це був би певний емоційний, можливо навіть сентиментальний штрих до портрету загалом жорсткого німецького канцлера.
Але сама Меркель ніколи не була "фанатом" жодного з українських політиків, включаючи Тимошенко. Для неї всі пострадянські політичні діячі є недостатньо відповідальними перед своїми виборцями, країною та її історією. І Тимошенко навряд чи є політиком, якого Меркель хотіла би бачити на чолі України. Йдеться лише про політичного соратника, солідарність в рамках ЄНП та реалізацію власного плану з визволення Тимошенко.
Відомі симпатії Меркель до Путіна впливають на зміцнення німецької принциповості щодо України у питанні підписання Угоди про асоціацію?
Сьогодні навпаки багато розмов про те, що німецько-російські відносини перебувають у кризі й це може допомогти Україні. Частково так і є, проте загалом це перебільшення. Не варто очікувати, що Німеччина заплющить очі на гучні публічні протести Росії у зв'язку з можливим підписанням Угоди про асоціацію між ЄС та Україною. Звісно, позицію Кремля братимуть до уваги.
Проте на руку Україні грає те, що Меркель сьогодні почувається досить впевнено: і на європейській арені, і в себе вдома. Економічна ситуація в Німеччині найкраща з часів возз'єднання країни. Сприятливі обставини можуть дозволити Меркель ухвалити вольове політичне рішення, якщо вона вважатиме його доцільним і в інтересах Німеччини, а не когось іншого. Тим більше, що євроінтеграція - це не вступ до НАТО, сенсу якого відносно України німецька еліта не сприймала і не розуміла. У випадкові Угоди про асоціацію є очевидні вигоди для Німеччини: стабільність на східному кордоні ЄС, економічні переваги для її бізнесу тощо
Чи звільнення Тимошенко буде гарантією того що Німеччина дасть добро на підписання угоди навіть за недовиконання Україною інших умов ЄС?
Думаю, на 99% так. Якщо, звісно, до Вільнюського саміту не станеться щось таке, що за своїм негативом і масштабом дорівнюватиме справі Тимошенко.
Як щодо інших принципових країн, таких як Нідерланди, Швеція, Данія? Їм буде достатньо вивезення Тимошенко?
Це питання. Нідерланди мають свою принципову позицію – водночас ця держава явно обділена увагою України. У Києві існує стереотип: достатньо розв'язати питання з Німеччиною і решта країн ЄС підтримають позитивне рішення щодо асоціації. Це не так. Варто згадати, як Нідерланди блокували питання надання статусу кандидата на вступ до ЄС Сербії, а ще раніше – переговори про вступ Хорватії. Причиною було недостатнє співробітництво тих країн із Міжнародним трибуналом по колишній Югославії.
Найбільшою втратою для України є Швеція. Вона серед країн так званої "старої" Європи завжди була найбільшим прихильником не лише євроінтеграції України як процесу, але й членства її в ЄС. Київ історією з Тимошенко фактично спровокував Стокгольм до повернення відносно України до класичної зовнішньої політики Швеції з акцентом на права людини. Тут також є персональний фактор - міністра закордонних справ Карла Більдта. Він у результаті перипетій довкола Тимошенко перетворився з лобіста України в ЄС на антилобіста й жорстко виступає за підписання Угоди про асоціацію за умови виконання всіх висунутих ЄС вимог. А Більдт – людина впливова і в Євросоюзі, і в своїй країні. Отож якщо для Німеччини абсолютним пріоритетом є справа Тимошенко, то для Швеції жодного символізму вона не несе. Натомість для Стокгольма важливими є реформи, яких вимагає ЄС.
Справа Тимошенко швидше за все вирішиться позитивно?
Сигналів багато, але вони мінливі. Кілька разів питання вже виглядало близьким до вирішення – але відбувалося відкочування. Думаю, Янукович вже зрозумів, наскільки розв'язання цієї справи принципове для європейської сторони. І в цьому ситуація відрізняється від тої, яка була, скажімо, рік тому – в Києві вважали, що ЄС "проковтне" ув'язнення Тимошенко і підпише угоду за будь-яких умов.
Зараз перед Януковичем стоїть завдання не перемудрити. Як можна зрозуміти, українська сторона висуває щодо вивезення Тимошенко за кордон вимоги й побажання, які навіть напряму не пов'язані з особою Тимошенко та її майбутньою діяльністю. Для президента і його оточення сьогодні важливо відчути межу, на якій потрібно припинити торг. В принципі, це справедливо і щодо європейців.
Новий посол США Джеффрі Пайєтт заявив недавно, що головною його метою на посаді є підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС. Чи можуть США вплинути на остаточні рішення – і в Києві, і в Євросоюзі?
США завжди активно виступали за євроінтеграцію України, і в заяві нового посла нема сюрпризу. В деяких ситуаціях вони справді мають більше важелів впливу на Київ, ніж європейці. Адже команда Януковича поважає силу, а США для цих людей є уособленням такої сили. Тоді як ЄС видається чимось желеподібним, аморфним і незрозумілим. Вони досі не знають, хто там є ким і як це утворення працює. З США все значно простіше. Доводилося чути від українських урядовців, що саме через Вашингтон треба вплинути на ЄС, аби він не наполягав на вирішенні питання Тимошенко. Отже, щодо США в Києві є певний чи то страх, чи то повага. Тому Вашингтон може впливати. Водночас не впевнена, що США можуть так само впливати на позицію ЄС щодо Угоди про асоціацію з Україною. Особливо нині, враховуючи певне напруження у відносинах з тою ж Німеччиною.
Років вісім-десять тому саме США були головним чинником західного вектору української зовнішньої політики. Нині ж вони перебувають на задньому плані – вперед вийшов ЄС. Це самоусунення?
Так. Вони відійшли на другий план з власної волі – не тому, що ЄС їх витіснив. Після приходу Обами на перший термін у Білий дім у Вашингтоні українські делегації могли почути в неформальній обстановці приблизно таке: ви ж в Європі, то нехай вами займається Євросоюз. Штати свідомо пересіли з місця водія на місце пасажира поруч з водієм. Вони можуть щось підказати, взятися за кермо й вирулити в кризовій ситуації. Напряму не втручаються у відносини між ЄС та Україною, але водночас між ними та європейцями існує потужна координація. Гарною ілюстрацією цього є спільне відвідання послом ЄС Яном Томбінським і його тодішнім американським колегою Джоном Теффтом Юлії Тимошенко. Сподіваюся, це залишиться і на рівні Томбінські-Пайєтт.
Цей відхід США на другі ролі пов'язаний із відмовою України від інтеграції в НАТО?
Частково так. Адже крім відомої ядерної програми у США та України не залишилося серйозних політичних проектів. Раніше Україна становила певну додану вартість для зовнішньої політики США – сьогодні вона такою вже не є.
Та й США концентрують зовнішньополітичну увагу переважно на країнах, які містять загрозу. До речі, в американському аналітичному середовищі існує думка, що Росія свідомо підтримує ці загрози – наприклад, Сирію – аби США не могли вибратися з близькосхідного болота й знову зайнятися центральною та східною Європою.
Зрештою, подобається нам чи ні, але українсько-американські відносини завжди залежали від атмосфери у відносинах Вашингтона і Москви. Що більше не виходило в США з Росією – то краще складалося з Україною. Тому не виключено, що через рік динаміка стосунків Києва і Вашингтона зміниться. Зокрема, враховуючи нинішнє похолодання у відносинах США з Росією та наближення президентських виборів в Україні.
Сама Україна у питанні приєднання до прокремлівського Митного союзу поставила крапку – чи це три крапки і далі буде?
Україна розуміє це як крапку чи навіть знак оклику. Росія - як кому. Навіть підписання Угоди про асоціацію не стане тою жирною крапкою, після якої Москва опустить руки. Навпаки, перед нею постане ще цікавіший виклик – зупинити процес на стадії ратифікації. Отож у Януковича буде ще не одна задушевна розмова з Путіним, і всім нам треба готуватися до виснажливого марафону. Будуть інформаційні атаки, торговельні війни та інше.
Але загалом Росія у важкій ситуації. З одного боку, їй треба голосно й рішуче демонструвати свою позицію і незгоду з європейським курсом України, насамперед для чутливих європейських партнерів Росії. З боку іншого - що жорсткіше та нахабніше вона поводитиме себе щодо України, то більше відлякуватиме її від подальшої інтеграції з Митним союзом. Застосування примітивної жорсткої сили давно вже є пережитком у міжнародних відносинах, але інакше росіяни не вміють. Очевидно, будуть якісь торговельні санкції – але треба розуміти, що і участь у Митному союзі не є запобіжником від цього. Українські урядовці тісно спілкуються з білоруськими колегами і знають про методи впливу, які Росія застосовує всередині Митного союзу. В тому числі й санкції щодо деякої білоруської продукції. Тож розчарування Білорусі та Казахстану членством у Митному союзі не є секретом для Києва.
Україна надзвичайно потребує зовнішніх кредитів. Куди може підштовхнути її така потреба – до Сходу чи Заходу?
Як на мене, цей фактор несе більше ризику втягування України в якусь повзучу євразійську інтеграцію. Швидкі гроші від Росії більше ймовірні, ніж від ЄС чи США.
Чи може бути прив'язка отримання омріяного Києвом кредиту Міжнародного валютного фонду до успішного завершення історії з Угодою про асоціацію?
Я не є експертом з внутрішньої кухні МВФ, але як стверджують мої колеги - компетентні американські економічні експерти - питання суто економічно-технічного характеру й полягає у виконанні Україною умов фонду. Відповідно, політичним шляхом не вирішується.
Коментарі
47