Сказано: політик піклується про наступні вибори, державний діяч про наступне покоління. Мабуть, ніде не знайти нині більш яскравої ілюстрації до цієї максими, ніж політична діяльність найславетнішого в'язня сучасності Юлії Тимошенко.
Ось як відповідає вона на питання про те, де витоки її феномена і в чому його сила, у своєму нещодавньому "Зверненні до парламентарів і лідерів демократичних країн, міжнародних організацій, що працюють заради зміцнення свободи, і до всього світового українства": "Можливо, я робила помилки як політик, але я майже ніколи не робила хибних політичних прогнозів".
Тобто Тимошенко щиро і без зайвої скромності зізнається: так, з мене кепський політик, я помиляюсь, я не знаю що робити з владою, коли вона мені потрапляє до рук, я програю на виборах, але я маю одну перевагу я вмію думати про майбутнє, я - державник.
Ще донедавна (тобто до оцього злощасного "Звернення") можна було б погодився з цією її самохарактеристикою.
Якщо відсіяти політичну полову, то за час свого ув язнення Тимошенко зробила три знакові політичні заяви. Перша: заклик до керівництва ЄС напередодні київського саміту Україна-ЄС про те, щоб не пов язувати європейську інтеграцію України з її особистою долею. Друга: заклик до лідерів західних країн напередодні європейської футбольної першості не бойкотувати Євро-2012 в Україні. І ось нарешті третя: звернення urbi et orbi, заклик до "всього демократичного світу" напередодні парламентських виборів в Україні "негайно, ще до виборів, знайти способи зламати диктатуру до того, як сфабриковані вибори утвердять її незаперечний контроль".
Найсуворіші критики ЮВТ мають визнати, що у перших двох випадках вона була на висоті. Логіка державного мислення брала гору над політичною доцільністю, і це дозволяло Тимошенко залишатися на плаву, бути серйозним чинником у великій політичній грі. Чого аж ніяк не скажеш про випадок третій.
"Звернення" - не просто холостий постріл або ще одна з численних політичних похибок Тимошенко-політика. Це постріл фатальний, самовбивчий і для Тимошенко-політика, і для Тимошенко-державника.
Доволі тривалий час Тимошенко, можливо, як нікому з чинних українських політиків, таланило вловлювати у свої політичні вітрила примхливі вітри історії, тонко відчуваючи і вправно використовуючи потугу її глибинних нуртів та підводних течій.
Раніше і глибше за інших вітчизняних скоробагатьків збагнувши, що українськість це той Клондайк, який принесе їй ще більші дивіденди, ніж російський природний газ, вона заходилася з подиву гідною енергією розробляти цю золоту жилу, видобуваючи з неї вагомі політичні капітали. Риторика про українську державність з усіма її багатющими можливостями багато років повноводим потоком лилася на політичний млин Тимошенко. Куди там старомодним, занудним і злиденним, як церковні миші, націонал-демократам! Тут гламурна зовнішність, тут коса а ля Леся Українка, принципове публічне, "на камеру", вживання української мови, - нехитра, здавалося б, технологія, але ж яка дієва.
Ні Віктор Ющенко, ні жоден інший український політик з націонал-демократичного табору й близько не стояв з Тимошенко в прибутковому бізнесі стригти купони з українськості.
Саме українська справа єдине, що варто щиро пожаліти в цьому тимошенківському епізоді нашої історії. Мов той смерч, пронеслась "вона" розкішним садом, так дбайливо плеканим багатьма поколіннями українців. Наслідки цього стихійного лиха доведеться усувати ще довго.
Отже, формула політичного успіху Тимошенко: великий капітал + ефективні політтехнології + потужна політична енергія української ідеї. І, звісно, не останню роль грають особисті якості Леді Ю, насамперед вражаюча енергійність, авантюрна спритність і моторність (вони, до речі, є явно чужорідними для українського архетипу, де переважають зовсім інші риси - повільність, поміркованість, метикуватість тощо. Віталій Кличко, який, судячи по всьому, гряде на зміну "жінці з косою", відповідає цьому архетипу незрівнянно більше).
Лихо Тимошенко і всіх українців у тому, що з такої гримучої суміші може вийти хто завгодно, тільки не державний діяч. Бо справа в якості згаданих інгредієнтів: великий капітал, що стоїть за Тимошенко, сумнівного походження, а її українськість поверхова і технологічна. Авантюрист великого польоту певний час може імітувати державника. Проте рано чи пізно підміна з'ясується і все стане на свої місця. Та ж таки історія і розставить.
Якщо різницю між політиком і державником визначає думка про майбутні покоління, тобто здатність бачити і відстоювати державні інтереси поверх політичної доцільності, то різницю між політиком та державником, з одного боку, і пройдисвітом, авантюристом і провокатором з другого, визначає ставлення до зовнішнього світу. Усе дуже просто: ти гасаєш по закордонах, забувши, що "в своїй хаті своя правда" і намагаючись заручитися чужинською підтримкою у своїй внутрішньополітичній боротьбі? Ти втягуєш чужинців у свої внутрішньополітичні справи? Тоді ти не політик і не державник.
Хтось скаже: за таким критерієм в Україні взагалі немає політиків і державників. Ми так звикли до усіх цих розмов про "руку Москви", про "вашингтонський обком" і т.д., що заперечити проти цього твердження й справді важко. Проте, справедливості ради, не все так трагічно.
Нині президента України Віктора Януковича навіть найлютіші його супротивники звинувачують у чому завгодно тільки не у тому, що він піддається якимось зовнішнім впливам. Говорять, що він зіпсував відносини з половиною світу, що він веде недолугу зовнішню політику, будує диктатуру. Але ні в кого не повертається язик сказати, що він є маріонеткою в чиїхось руках.
Вистоїть Янукович, не піде "з простягненою рукою" по закордонах, не скотиться, як про це день і ніч марить за ґратами Тимошенко, в болото диктатури, проводитимуться реформи, відбудуться вибори - бути державі Україна. І Януковичу бути таким, яким ми захочемо його бачити.
Захочемо, щоб він був понурим диктатором в лукашенківському стилі, буде. Захочемо, щоб став лібералом і демократом у вишиванці, стане. Захочемо, щоб пішов, - піде. Тобто, на щастя, все ще залежить виключно від нас, українців. Історія все ще милостива до нас настільки, що ось уже 21 рік (нечувана розкіш!) дозволяє нам розібратися самим із собою, поки "мовчать америки й росії".
А щодо "зіпсутих відносин" із половиною світу, то ми ще ж зовсім молода держава, ми ще не знаємо, як воно буває, коли ти, як то кажуть, впрешся рогом, і нізащо не хочеш відступити від своїх національних інтересів в протиборстві із сильними світу цього. Одна справа, коли ти здаєш все і вся, тоді, звісно, нема проблем, ти друг і тебе скрізь запрошують, приймають і поплескують по плечу. Проте варто лишень твердо стати на своєму, як все одразу починає виглядати по-іншому, на тебе вже дивляться скоса як на непоступливого і впертого партнера по бізнесу. Отакі зміни відбуваються наразі у ставленні зовнішнього світу до України. Це правда, "друзів" у нас останнім часом явно поменшало, зате побільшало партнерів, - стратегічних, конструктивних і просто зацікавлених у тісній та взаємовигідній співпраці.
На тлі цих змін "Звернення" Тимошенко звучить як звичайнісінька істерика. За звичкою прагнучи узяти максимально високу ноту, вона пустила такого півня, що навіть у прихильних до неї європейських політиків зів'яли вуха.
Тим часом, з'ясувалося, що немає сьогодні ні в Україні, ні у "цілому демократичному світі" особи, яка була би більше, ніж Тимошенко, зацікавлена у тому, щоб парламентські вибори у нас не відбулися, реформаторські процеси було згорнуто і країна сповзла у справжню повноцінну диктатуру.
Колись Рональд Рейган зауважив, що, мовляв, політика врешті-решт є доброю професією, бо якщо ти на коні, то на тебе так і сиплються усілякі блага й нагороди, а якщо зганьбишся і знеславишся, то завжди можна написати книгу.
Здається, саме час для Тимошенко задуматися над книгою. Її чесна і безкомпромісна сповідь у жанрі авантюрного роману могла би стати справжнім бестселером і навіть претендувати на Нобелівську премію по літературі.
3 
8759
Коментарі
16