Недолугі психологи, мільйони майбутніх ветеранів: Татуся Бо про біди воєнної України

Благодійний фонд "Мрія", який заснували військова парамедикиня Юлія Паєвська "Тайра" та волонтерка Дана Ярова, опікується 1,5 тис. родинами полонених, загиблих і зниклих безвісти військових та цивільних. Найважче в цій роботі – працювати з тими, для кого потрібно шукати багато грошей, а їх немає. Емоційно – також непросто. Їхали до кількох сімей зниклих безвісти, знаючи, що їх рідні загинули, а рештки не знайшли. Ці люди ніби зависли між світами. З одного боку сподіваються ще, а з іншого – вже усвідомлюють втрату. Про це в інтерв'ю Gazeta.ua розповіла Тетяна Комлик, яка має псевдонімом Татуся Бо . Вона письменниця та директорка благодійного фонду "Мрія".

Почала займатися волонтерством з самого початку широкомасштабного вторгнення. Працювали на складі у Львові. А там – всюди цементна пилюка. У мене були єдині чорні штани, в яких виїхала з Києва. Прала їх разів десять, поки той пил не вийшов. Казала, що та львівська волонтерка у мене втерлася. Маю світшот, який зараз майже не вдягаю – нагадує ту евакуацію. Місяць практично в ньому прожила. Найсмішніша коробка з гуманітаркою, яка приходила, на якій німецькою було написано "одяг для дорослих". Там дійсно був одяг із секс-шопу. Сміялися, що німці настільки вірять в українців.

Чоловік пішов у військо. Зараз на передовій. Через це рівень тривожності – за межами. Діти постійно зі мною. Це значно підвищує навантаження, бо чоловік багато уваги приділяв вихованню та навчанню. Брав на себе багато справ щодо догляду за дітьми. Зараз залишилася з цим сама. Тому іноді дуже втомлюся. Щодо особисто мене, то жартую, що зараз вся країна - попаяних громадян. Бо психічно зазнаємо суттєвого впливу. Це щоденна травматизація. Війна впливає на всіх – навіть тих, хто декларує позицію "поза війною". Ті, у кого близькі служать, хто залучений у волонтерство – у нас це все гостріше. Мене виручило те, що звернулася і працюю з психотерапевтом. Навчилася справлятися з тривогою, почала засинати, а не провалюватися у сон. Якщо є труднощі з подоланням емоцій, сном, треба звертатися до фахівців. Маємо зустріти перемогу зі здоровою зозулькою в голові.

 

Не подавала написане після повномасштабного вторгнення у видавництва – не готова. Якби запропонувала, то видавець, з якими працюю, дуже зацікавився би. Але щось стримує.

З дітьми говорю чесно. Не вигадувала їм історій про вибухи. Меншому чотири роки. Не стала придумувати для нього, що татко поїхав кудись подорожувати. Він знає, що батько воює. Кожного дня питає, коли повернеться. Але знаючи цю правду, діти виростуть з правильними орієнтирами. І в дорослому віці не віритимтуть росіянам. Знатимуть: все, що скаже росіянин - брехня.

Під опікою півтори тисячі родин. Найбільше - сімей загиблих. Вони потребують допомоги, бо доводиться тривалий час проходити всі бюрократичні процедури. Може затягнутися на місяці.

Намагаюся розвивати напрямок освітньої підтримки для дітей з цих родин. Коли тато чи мама у полоні або загинули, не у кожної дитини знайдеться мотивація вчитися. Не всі можуть дозволити гарну освіту. Хтось жив у квітучому Маріуполі, а тепер втратив дім. Переїжджають у село, де найближча школа – до дев'яти класів. І треба за 30 кілометрів їхати автобусом. Багато регіонів протягом минулого року пропонували тільки дистанційну освіту. І не скрізь це робили належним чином. Щоб уроки були повні, а вчитель знаходив індивідуальний підхід. Тому запрошуємо дітей вивчати англійську мову, програмування, учні випускних класів проходили курс підготовки до іспитів. З наступного року зберемо значно більші групи.

Треба робити акцент на точні науки – ми вже серйозно відчуваємо дефіцит інженерів, будівельників. Щороку напрямки інженерії та машинобудування все менш популярні. Через п'ять-шість років запит на ці професії буде колосальним. Бо країну треба відбудовувати. І робити це мають нові покоління.

Міносвіти весь цей час займалося профанацією, освіта вижила виключно на героїчних педагогах. Які вели уроки з укриттів, біля свої розбомблених будинків. Українську мову викладали з окупації, підпільно. Це героїчні люди. У нас в МОН була серйозна ховороба – Шкарлет. Його більше немає, але реформ і подвижок поки теж.

Перша родина, до якої я поїхала, – цивільного полоненого. Просили продуктовий набір, засоби гігієни. А в спілкуванні бачу, що дитина вчиться дистанційно з маминого старого смартфону. А ми можемо купити їй планшет чи ноутбук. Започаткували програму з компаніями, які надають частину техніки безкоштовно, частину – з великою знижкою. Після цього вирішили, що наші представники особисто працюють з родинами.

Найскладніші запити – які потребують значних коштів. Намагаємося працювати з іншими фондами, які на цьому спеціалізуються. Щоб взяти опіку над лікування – треба багато грошей. Ми їх беремо від донорів, а їх не так багато. Тому доводиться шукати партнерську допомогу. Складно, бо допомогти повною мірою не можеш, і відмовити теж.

Везли на Новий рік подарунки дітям. В одній з сімей полонених дівчинка сказала, що шалено любить співачку Ольгу Полякову. Ми попросили зірку записати привітання. Вона зробила це. Мені мама тієї дівчинки подзвонила, сказала, що дитина буквально розплакалася. Сказала: "Коли тато повернеться, я йому покажу". У Чернігові розчулив запит маленького хлопчика, який попросив конструктор з літаком "Мрія". Почав складати, а потім сказав, що тато повернеться і навчить його.

 

Найчастіше люди просять продукти та гігієну. Є окремі запити для людей з інвалідністю – візочки, палиці, милиці. Тут підписали меморандум з фондом "Свої", який заснувала Леся Литвинова. З такими запитами звертаємося до них. Відкрили програму "Літо без війни". Пропонуємо дітям поїхати у санаторії та зони відпочинку на Захід України. Для родин є можливість відпочинку в Болгарії, Греції, можливо, буде в Італії. Більше сотні родин поїхали відпочивати. Коли приїжджаєш в сім'ю, іноді розумієш – важливо не те, що привезли, а що з ними поговорили. Для багатьох родин, що переживають визначену або невизначену втрату, важливо розказати свою історію. Це складно. Бо кожну з них береш собі в душу.

Важливо, коли допомагають навіть сусіди. Коли хтось приходить до мами і каже: "Давай я погуляю з дітьми. Ти відпочинеш чи зробиш хатню роботу в цей час". Важливо просто поговорити, але не треба лізти в душу. Якщо людина не готова, то запропонуйте допомогу. Знаю випадок, коли одна подруга жінки лишалися з дітьми, а інша повела маму в СПА-салон. Після чого та жінка сказала, що ніби народилася заново. Це про турботу і підтримку.

Їхали до кількох сімей зниклих безвісти, знаючи, що їх рідні загинули, а рештки не знайшли. Ці люди ніби зависли між світами. З одного боку сподіваються ще, а з іншого – вже усвідомлюють втрату. Складно, коли приїжджаєш до родини, а дитина тобі каже: "Пішли, я батька покажу". І приводить до портрета з чорною стрічкою. Молодого, красивого хлопця. Ці смерті – оплата за день без тривог, вибухів чи окупантів під нашим будинком. Складно бачити втомлених і виснажених мам. Вони несуть на собі розпач, тривогу, сподівання, турботу про дітей. Але одна з таких мам може почати питати, як допомогти фонду. "Бо ви ж стільки привезли", – каже. Тоді розумієш, що ці люди стожильні. Коли говориш з ними, тримаєш всі емоції при собі. Потім можеш розревітися. Але для цих сімей маєш бути опорою. Маєш витирати їхні сльози, а не вони – твої.

Кваліфіковані психологи, психотерапевти та психіатри, які вміють працювати з такою травмою, це дуже важливо, але їх мало. У нас безліч випускників кафедр психології за останні роки, але вони не вміють працювати з дітьми, які переживають втрату, у яких тато в полоні чи зник безвісти. Таких фахівців немає і на Заході. Вони не вміють працювати з такою масовою і жорсткою травмою. Тому зараз вчаться у нас.

У нас багато родин полонених, які чекають своїх рідних понад рік. Це значна травма. Бо зберігати надію та оптимізм перші три місяці – це одна справа. Зберігати їх півроку – трохи інша. А ти чекаєш людину рік, вона не виходить на зв'язок, вона під страшними тортурами, росіяни показують цю людину худющу і замучену у своїй пропаганді. Перший обмін – не твій, другий – не твій, дванадцятий – не твій. Люди втрачають будь-яку надію. Їм потрібна підтримка, щоб повернути сили жити і чекати. Я сама з цим зіткнулася. Мій племінник був у полоні майже рік. Ти перші півроку вдивляєшся в обличчя тих, кого повернули. Рідні завжди добігають до них, питають, чи знають звільнені їх хлопця. В якийсь момент приходить злість на всі служби, що займаються полоненими. Тому важливо підтримати цих людей психологічно.

Приїжджаєш до родин, чиї будинки зруйновані, а вони намагаються їх лагодити і приводити до ладу. На Чернігівщині їздили до жінки, чоловік якої в полоні. Перед будинком пошкрябаний паркан, весь в іржі. Вона розповіла, що чоловік збирався пофарбувати перед тим, як їхати на ротацію. Сказав, що як повернеться, то закінчить. Але так вони і стоять. Ми запропонували купити фарби і самі зробити. У відповідь нам було: "Ні, ці ворота обдер чоловік. Він і пофарбує, коли повернеться з полону".

Міністерство ветеранів з початку повномасштабного вторгнення задекларувало допомогу дружинам військових. Я питала багатьох, і жодна не змогла її отримати. Ти телефонуєш, там трубку ніхто не бере. Або сайт перекидає з посиланням та посилання, і в результаті – нічого.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "З кожного моряка збивають по $6 тис. за виїзд за кордон на роботу" – що не так з військкоматами і як це виправити

Я намагаюся допомогти пораненим військовим. Зараз всі почали відкрито казати, що потрібно змінювати систему МСЕК та ВЛК. Робити її людяною. Боєць без ноги, на милицях – його відправляють на п'ятий поверх, бо там сидить Комісія. Приміщення без ліфту. Треба, щоб система працювала чітко і зрозуміло для бійців. А так, його виписують, переводять на інший етап, а там питають виписку чи довідку. Бійця знову відправляють у попередню лікарню – а це іноді переїзди з одного кінця України в інший. І, можливо, його так пошлють неодноразово.

Поранений боєць лежить в лікарні, а командування оголошує, що він самовільно залишив частину. Бувають випадки, коли боєць після поранення – лежачий – його виводять поза штат. Він отримує копійки. Поїхати на реабілітацію за кордон – це велике треба щастя. Або пройти сім кіл пекла, щоб отримати дозвіл. Адвокатом всіх цих людей мало бути Мінвет. Це вони мали ініціювати зміни. Але замість цього один поранений боєць заснував ГО і починає про проблему говорити, інший ветеран починає гучно кричати, благодійні фонди теж.

Нам потрібні програми психологічної підтримки бійців. Психологи часто не кваліфіковані. Боєць пережив полон, Донецьке СІЗО – це одне з найстрашніших щодо поводження з полоненими. І от до нього підходить психолог і російською мовою питає: "Что вы чувствуете?". Боєць замовкає або матюкає такого "фахівця". Цим мав би займатися Мінвет. Мав би закликати вкладати гроші у навчання фахівців Морально-психологічного забезпечення в частинах. Бо там часто бувають люди без профільної освіти. Вчора людина телефони продавала, а сьогодні вже має навчатися психологічній підтримці бійців.

У нас після війни будуть сотні тисяч, якщо не мільйони, ветеранів. А Мінвет до цього не готується. Нам вже зараз треба будувати інклюзивне суспільство. Це не тільки пандус на вході у ЦНАП чи поліклініку. А й про ставлення суспільства. Треба казати людям, що ми будемо бачити молодого красивого хлопця з протезом. І йому не потрібна наша жалість. Максимум – коли очевидно потрібна допомога, то підійти і запитати про це. І нам важливо вміти прийняти їхню відмову. Не треба хапати за руки і ноги. На вулицях буде багато людей з шрамами від опіків, травмами голови, без очей. Має бути програма, яка пояснюватиме, що таких людей буде все більше.

Україні не потрібен російський острів Валаам. Туди після якоїсь річниці перемоги у Другій світовій війні почали звозити всіх безруких і безногих. І там фактично ізолювали цих людей, де вони доживали свого страшного і короткого віку. В Україні таке не можна робити. Ми не можемо знецінювати подвиг ветеранів, відправивши їх по домівках. Повинні бачити перш за все не поранення чи героя війни, а людину. Такі розмови Мінвет не веде, поки що говорять тільки громадські організації. А цього замало.

Останнім часом погано виношу хейт у соцмережах. Коли бачу сотні позитивних коментарів, а між ним два – негативних, простіше закрити пост для переглядів. Але я з цим працюю. Якщо важливі для мене люди висловлюються позитивно, то варто цих двох людей ігнорувати. До того ж, часто досить перейти на сторінку людини, а там просто бот. Іноді у пости про дітей в коментарі мені писали: "Краще розказали би про розмінований Чонгар". Я не можу про це розказати, бо не воюю і не виготовляю міни. Спокійніше починаю до такого ставитися, бо жартую, що ментально здорових людей у нас не лишилося. Можу таких коментаторів тільки уявно обійняти і побажати повернення зозульки на місце.

×