"Грузинська мрія" і українська реальність

Грузія знову стала топ-новиною всіх світових мас-медіа. Там відбулися чергові парламентські вибори, на яких переконливу перемогу неочікувано здобула опозиційна коаліція "Грузинська мрія". Президент Грузії Міхаіл Саакашвілі визнав цю перемогу і оголосив, що очолюваний ним "Єдиний національний рух" переходить в опозицію. Оце, власне, і вся новина.

Однак, вже сам той факт, що завдяки потужному резонансу у світових ЗМІ про неї хоч-не-хоч дізналися навіть ті, хто плутає американський штат Georgia з однойменною державою на Південному Кавказі, робить її новиною сенсаційною, створює абсолютно непотрібний – насамперед для самих грузинів! – ажіотаж і галас.

Вочевидь, має-таки рацію лідер "Грузинської мрії" Бідзіна Іванішвілі, ставлячи на карб Саакашвілі те, що він перетворив Грузію у "світовий чинник", тобто у такий собі південно-кавказький Ізраїль. Адже ризики у тій великій геополітичній грі, яку так полюбляє нинішній грузинський президент, й справді є надто великими, щоб у неї можна було безпечно і безкінечно грати з користю для "маленької, але гордої" Грузії.

Саакашвілі зараз не позаздриш. Позбувшись по суті реальної політичної влади і опинившись сам на сам з тими геополітичними силами, з якими він довгий час намагався з перемінним успіхом грати, точніше – загравати, він повинен тепер виконати свою, мабуть, основну історичну місію: гарантувати мирний перехід влади від однієї політичної сили до іншої.

У Грузії (після двадцяти з гаком років незалежності!) досі немає такого прецеденту. Щойно він буде створений, можна буде впевнено твердити про незворотність державотворчих процесів у цій країні. Тим-то її майбутнє нині цілковито залежить від того, чи вдасться Саакашвілі красиво піти. І, судячи з його першої реакції на підсумки виборів, він добре усвідомлює свою місію і готовий до такого кроку. Проте самої лише його готовності і волі явно замало. Надто вже багато у нього впливових "геополітичних" ворогів і друзів, щоб усе обійшлося гладко і без потрясінь.

Словом, галасу буде багато! Не встигли ще оприлюднити підсумки виборів, а вже касандри з право-ліберального табору заговорили про кінець "грузинського чуда", тобто про неминуче згортання таких потрібних демократичних реформ, які вже встигли принести значну користь пересічним грузинам. Зліва ж чуються радісні вигуки про кінець "диктатури", про відновлення народовладдя і т.д.

Увесь цей гармидер не повинен відволікати від простого і аж ніяк не риторичного для грузинів питання: чи вдасться їм дотриматися усіх демократичних процедур при передачі влади? Про це нині мають "мріяти" всі грузини і їхні щирі друзі. Від цього залежить доля і "грузинського чуда", і грузинської держави в цілому. Ще однієї громадянської братовбивчої війни ця держава може просто не витримати.

Звісно, у грузинських інтересах, щоб нинішньому президенту знайшлося місце в Грузії після його правління.

У кожному разі, долю Саакашвілі вирішувати самим грузинам. І немає жодного сумніву, що в разі, якщо обійдеться без зовнішнього втручання, вони вирішать її справедливо.

В Україні перша реакція на грузинську "сенсацію" є доволі стриманою і поміркованою. І це не може не радувати! Щодо нашої офіційної позиції, то з огляду на ту зважену і збалансовану політичну лінію, якої протягом кількох останніх років українська влада дотримувалася щодо Грузії, у Києва взагалі немає і не повинно бути жодних проблем ні з визнанням легітимності виборів, ані з новою грузинською владою. Тим паче, що ця влада не збирається радикальним чином змінювати зовнішньополітичні пріоритети Грузії.

Маючи на Південному Кавказі значні інтереси, Україна зацікавлена в тому, щоб Грузія уникла внутрішньополітичних катаклізмів і катастроф. Все решта – для нас діло десяте.

Що ж до української опозиції, то вона опинилася у вельми делікатній ситуації. З одного боку, для неї немає ріднішого за Саакашвілі, на якого вона вже звикла озиратися і молитися як на ікону ("якщо зміг Саакашвілі, то й ми зможемо!" і т.д.), а з другого – грузини недвозначно вказують йому на двері! Тож за таких умов проводити якісь паралелі з Україною нашим опозиціонерам зовсім не випадає. Уявімо собі, наприклад, таке опозиційне передвиборче гасло: "Сьогодні грузини прогнали свого диктатора, завтра це зроблять українці!" Неможливо уявити? Ото ж то й воно... Після виборів в Грузії для української опозиції було б чесніше і мудріше припинити всі ці пустопорожні балачки про диктаторів. Як грузинських, так і українських.

Втім, одна паралель з грузинською ситуацією напрошується сама собою. Грузинський виборець з розумінням сприйняв жорстку критику з боку опозиції непомірних геополітичних амбіцій Саакашвілі, що провокували його на азартні ігри, розплачуватися за які доводиться простим грузинам. Для Саакашвілі було все просто: якщо Росія – лютий і запеклий ворог, то США і НАТО – великі друзі. Тепер же новій грузинській владі не залишається нічого, як повторити сакраментальну істину: у Грузії більше немає друзів і ворогів, у неї є лише інтереси.

Чи зробить висновки українська опозиція з цього доволі красномовного грузинського уроку? Чи перестане вона маніпулювати своєю державою як "світовим чинником", лякаючи при цьому себе і всіх нас, українців, "ворогами-чужинцями" і апелюючи до "чужинців-друзів" з надією, що ті допоможуть їй перемогти у внутрішньополітичних змаганнях?

Грузія завжди була провісником глибинних тектонічних змін, що намічаються на пострадянському просторі. Вже хоча б з огляду на цей незаперечний історичний факт згадані висновки зробити варто.

×