"Якщо революція зараз потрібна - то у свідомості людей" - Андрій Жупник

8

Питання в доцільності. Ще однієї революції, на мою думку, не буде. Тому що і Помаранчева, і Революція гідності будувалися на ілюзіях. Революція гідності остаточно скинула всі маски і відкрила місцями болючу правду, - не тільки наскільки поганою є наша влада, а головне — саме суспільство ще просто не готове до змін. У нас банально недостатньо менеджерів середньої ланки, недостатньо різного роду спеціалістів, які готові робити реформи.

Тому наступна революція не має сенсу. Про третю революцію говорять люди, які ще не розсталися з попередніми ілюзіями.

До Помаранчевої революції у нас була ілюзія: "головне, щоб до влади прийшли свої люди". Ця ілюзія для багатьох розвіялася уже через два роки після Помаранчевої. Ми зрозуміли, що так звані свої люди, які красиво говорять на телебаченні, — це нічого. Потрібен професіоналізм у різних галузях.

Під час Революції гідності питання професіоналізму теж не стояло. Ми виявили, що ще не осмислили себе як нація. Ми не знали своєї сили, спроможності. Ця революція, як якісь спортивні змагання, показала світу нашу спроможність — що насправді у нас є багато прогресивних людей, які мають бачення майбутнього. Хоча, як виявилося згодом, цей прошарок незначний. Домінуюча маса і далі на словах говорить, що потребує змін, але насправді їх не хоче — просто залипла у зоні комфорту. Ці люди за 26 років - звикли споживати той сурогат, який лишився від Радянського Союзу, і все.

Якщо до Помаранчевої революції здавалося, що добробут принесуть реформи, то зараз, після Революції гідності, я зрозумів, що у нас це не спрацює. У нас може бути позолочена конституція, найкращі розробки, але нема носіїв, нема суспільства, яке готове втілювати це в життя.

У спадок від Радянського Союзу ми отримали застійне суспільство. Воно досі не готове брати відповідальність.

Прошарок цих людей все ж дуже незначний. Я звернув увагу: на Майдані стріляли, а відходиш за 500 метрів від Майдану і бачиш людей, які сидять у кафе і відпочивають, начебто нічого не відбувається. Це люди вище середнього достатку, які приїжджають у дорогих автомобілях. Розумієш, що тобі із цими людьми нема про що говорити.

Поставив собі за мету створювати більше української музики. Починав з першої репетиційки і поступово зробив у цьому приміщенні мистецький центр. Там були виступи рок-музикантів, вечірки і презентації. Була мета не просто писати музику, а створити певну галузь, доказати, що шоу-бізнес може бути прибутковим.

Я прийшов зі скаутської організації. А тут я попадаю в середовище деструктивне — емо, панки, готи. Дехто з них відкрито висловлював анархістські ідеї - виступали проти держави як такої і пропонували все знищити. Коли почав з ними спілкуватися ближче, зрозумів, що багато із цих зовні деструктивних людей - на рідкість розумні, начитані і з широким кругозором. Зізнавалися, що не бачать себе у цій державі: "Не вміщаємося в цю систему. Тексти пишемо з матерщиною, щоб висловити протест".

Навіть вийшовши на Майдан, люди довгий час були зневірені. Збиралися, але нічого не робили. Перші так звані провокації спричинилися до того, щоб ці люди хоч трохи в себе повірили.

Що означає кидати коктейль Молотова під прицілом сотні камер або штовхатися з "Беркутом", коли завтра тобі присилають десять відях — як це було, з твоїм обличчям, обведеним червоним кружечком, і полум'яним привітом від спецслужб? На це спочатку зважувалися одиниці. Ті, хто ще боявся, бачили приклад чужої звитяги.

Моя 15-та сотня брала участь у зупинці штурму "Беркуту" на Інститутській у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року. Всі пам'ятають кадри під мостом - "чорна ікра" "беркутівців" і люди в помаранчевих касках. До того ми прикладів звитяги не мали, тільки кадри, як досі непереможні "беркутівці" на Майдані б'ють студентів. Я своїх бійців накачував: "Не будьте хлопчиками для биття. Коли дійде до мордобою — бийте в повну силу, від щирого серця".

Спочатку під мостом стояли кілька народних депутатів і активістів, яких перед початком протистояння "Беркут" відтягнув від центру подій. І лише тоді "беркутівці" вперлися в нас і почали розтягувати барикаду. Мої хлопці спочатку не наважувалися чинити опір. Питали мене: "Слухай, їх можна чіпати?". "Можна, - казав. - Усе можна".

 

Багато киян запитували: "Що з нами буде, якщо ми під прицілами камер будемо чинити супротив міліції? Проти нас відкриють статтю і можуть посадити?" Відповідав: "Якщо боїтеся — краще не йдіть". Махали рукою: "Пофіг! Ми все-одно підемо".

А могло бути всяке. На барикаді стояли лише три ряди майданівців. Навіть на фото можна побачити, що жовтих касок було значно менше, ніж "Беркуту" і вевешників, які ішли зверху. Люди за барикадою просто того не бачили. І я їм не казав. Здоровий глузд і логіка підказувала, що треба було розійтися. Мені по рації теж казали: "Ви максимум маєте постояти 15 хвилин, а потім відступити до стели". Я сам прийняв рішення, що ми не будемо нікуди відступати. Триматимемо свій блок-пост. Будь що буде.

Треба було бачити цих людей о дев'ятій ранку після того, як вистояли ніч штурму — вони раділи, як малі діти.

Я себе запитував: якщо я виконав ту вказівку і відвів свою сотню до стели, можливо, це б послужило поразкою. "Беркут" би прорвався. Люди б упали духом і почали б покидати Майдан.

Але тоді наша готовність стояти до кінця дала свій результат. Люди поступово долали свій страх.

Багато з хлопців не мали балаклав. Стояли з відкритими обличчями. Коли до них стали приходити юристи і казати, що їх можуть посадити, вони тільки сміялися: "Слухай, нам уже пофіг". Відбувся перелам свідомості.

Пізніше вже, коли із цими людьми треба було десь стояти на Грушевського, відчувалося плече. Була довіра. Розумів, що вони переступили межу страху.

У попередньому житті, до Революції гідності, я часто запитував себе: "Що я роблю. Чому? Для чого всі ці успіхи й невдачі?" Багато разів виникало питання - куди я рухаюся, чи знайшов свій шлях у житті? У ті моменти на Майдані я подумав: усе життя до цього було просто загартуванням заради тих 15 хвилин. Наче ти нічого не робиш. Просто стоїш лава на лаву перед "Беркутом". А насправді ті 15 хвилин чи не найважливіші в твоєму житті. Тому що це вибір. Якщо ти не пішов — то й інший не пішов. Не пішли двоє - не пішли й десятеро. Не пішла сотня — не пішла і тисяча. І навпаки.

Наша сотня – резервна. 18 лютого допустилися тактичної помилки – розбили сотню на чотири загони. Один пішов на Шовковичну, другий – на Липську, третій ополчився біля Маріїнки, четвертий – на Грушевського. "Беркутівці" і вевешники почали тиснути на нашу групу біля Маріїнського парку. Задіяли перцевий газ. Бо до того, яким нас труїли на Грушевського, звикли і навіть респіраторів не вдягали – рукавом прикривалися. А цей сльозогінний газ заважав дихати. Мусили пригинатися, присідати.

Ми стояли в Маріїнському парку навпроти рядів вевешників. За ними були намети тітушок. Вони бігли до своїх наметів, з-за спин вевешників закидали гранати в наш натовп.

То була не бойова граната. Саморобна. Пам'ятаю пластиковий корпус і фітільок. Ми, самооборона Майдану, були за якихось метрів 10 від рядів ВВ – дуже близько. Позаду нас - натовп людей. Коли прилетіла граната, єдиний був варіант — взяти її і перекинути тітушкам назад через голови вевешників.

Я, може, вже дуже безпечним був. Бо до цього на гарячих точках світлошумові у мене розвивалися біля ніг дуже часто. Уже сприймалися як петарди. Ця ж вибухнула у мене в руці. Це були якісь секундні відчуття. Та до того ставився спокійно, холоднокровно. Здоровою рукою перетиснув вену на ушкодженій. Товариш перебинтував закривавлену руку і допоміг дістатися до медичного пункту. Там сказали їхати у 17-ту лікарню, її охороняли афганці. Перед операцією їв сушені яблука з кишені. Хірург за те потім нагримав на мене, адже до операції нічого не можна їсти. Але я ж навіть не снідав.

Для мене травма — не проблема. Не в ній річ. Питання — що далі, як допомогти своїй країні. Першочергове питання має бути - як робити реформи.

Держава не повинна боятися допускатися помилок — у виборчій реформі чи медичній. Набагато важливіше зараз питання швидкості. Прийняли реформу, пішло добре, супер. Не пішло — швидко зреагували і прийняли нову. Наша держава зараз подібна на новобудову. Якщо будувати будинок занадто повільно, то будматеріали і перекриття в процесі починають розвалюватися.

 

З іншого боку, у суспільстві зараз посилена недовіра, немає відчуття командної гри. А це робить його повільним і неконкурентноздатним.

Насправді у нас у суспільстві панує культ сили. Це підтвердила і Помаранчева революція, і Революція гідності. Влада реагує тільки на силові методи впливу. А культ сили завжди програватиме у креативному світі.

Уявіть собі 2025 рік: Японія і Сполучені Штати освоюють Марс і Юпітер, а в українців стрічка новин показує, що ми досі не можемо ухвалити медичну реформу чи виборче право.

Якщо ми хочемо бути передовою країною, треба шукати механізми, як потроху позбуватись культу сили. Бо культ сили — це наслідок недовіри. Силу використовують тоді, коли не довіряють.

Коли революційні методи не дають ефекту, треба думати про еволюційні кроки: як поступово країну повернути від культу сили до командної роботи.

Зараз потрібна революція довіри. Були хороші паростки після Революції гідності, коли почали говорити про децентралізацію, делегування повноважень у місцеві громади. Але цього не відбулося. З'явилася загроза, що відмиватимуть гроші на місцях. Значить, треба робити багато спроб.

Цього замало. У тайм-менеджменті є поняття колеса життя, яке включає в себе різні сегменти: здоров'я, стосунки, бізнес, духовний розвиток - близько десяти. Якщо людина хоче розвиватися і бути щасливою, вона мусить ці сегменти розвивати пропорційно. Якщо людина займатиметься тільки зароблянням грошей і махне рукою на інше, без позитивних вражень вона втратить мотивацію. Це модель - як поводить себе конкретна людина. Її можна перенести на державну, бо держава — це теж живий організм.

Держава повинна мати смак. Вона повинна бути драйвовою. Коли наші спортсмени перемагають на міжнародних змаганнях, це додає смаку державі. У Сполучених Штатах Ілон Маск запускає приватні космічні кораблі. У нас теж мають з'явитися такі мільярдери, які не просто заробляють гроші, а вкладають їх у втілення ідей і цікавих проектів. Тоді вони працюватимуть не тільки самі на себе, а стануть візитівкою України в будь-якому сегменті — від економіки до культури. Кожен сегмент дуже важливий. Зараз я цього смаку і драйву в державі не відчуваю.

Ми не ставимо ставку на реалізацію української національної ідеї. Народні депутати завідомо ставлять занижену планку і пропонують копіювати польську модель, до прикладу. Вони не готові до української національної ідеї. Більше того, дехто говорить про неї як про провокацію.

Провокація — це один з різновидів ілюзії. Якщо і потрібна зараз революція — то це у світогляді людей. Сприймати зміни за провокацію — це рабська свідомість людини, яка боїться вийти з зони комфорту.

Носіїв української національної ідеї і тепер нерідко вважають провокаторами. Діюча більшість обрала еліту, яка не пропонує радикальних швидких змін, не готова робити кроки. Наша еліта досі має пострадянський синдром — комплекс меншовартості. Ця еліта навпаки намагається присипляти людей штампами: "Ми нічого не можемо, нам нічого не вдасться без міжнародної підтримки і кредитів".

У світі кожна нація виконує певну роль. Як кожна людина у суспільстві. Національна ідея — це та праця, якою ми цікаві для світу і чим ми можемо йому допомогти.

Брати кредити в МВФ - це абсурд. Якщо в Європу приїжджає чоловік із Сахари, бо не може заробити на життя у себе на батьківщині, бо там навколо пустеля і спека, то зрозуміло, чому він став мігрантом. Коли ж туди приїжджає українець, бо не міг собі заробити на життя з такими благодатними ресурсами, які є в нас, як мінімум це соромно.

Наші політики весь час "пускають сльозу" і кажуть, як усе у нас погано і намагаються в наркотичній залежності від цієї думки тримати усі маси. Тому слоган "провокація" буде для них і далі зброєю.

 

На початку незалежності в межах Україні були зібрані 70 відсотків потенціалу тодішнього Радянського Союзу. Тоді зарубіжні аналітики пророкували, що наша країна може попасти в п'ятірку найсильніших країн світу за потенціалом ресурсів і виробництва, яке на той час ще працювало. Зараз нас 40 мільйонів, і у нас бездомні риються в смітниках.

У США три відсотки населення займаються аграрним сектором. Тобто, три людини годують 97. Це при тому, що в них далеко не такі ґрунти, як в Україні. Наша земля може годувати не 40 мільйонів людей, а 400 мільйонів. Якщо модернізувати АПК в Україні, у нас 1 відсоток людей може годувати 99. Це убойні цифри, які рвуть шаблон.

Прорив технологій відбувся ще 20-30 років тому. Тому, якщо налагодити механізацію і зробити хорошу логістику, можна стати конкурентоздатними.

Коли я вчився в Політехнічному, ми збирали помідори в Миколаївській області. Наші аграрії по радіо весь час казали: ми потребуємо підтримки держави, без підтримки нам ніяк. І водночас я дивлюся: там були поселення корейців, які орендували нашу землю, квадрат за квадратом полів, і прекрасно з нею справлялися без допомоги держави.

Після революції у Львові відбувся просто будівельний бум. Напевно, в Києві так само. До революції житло коштувало по тисячі доларів за метр квадратний. Зараз будують дешевше — за 500 доларів, за 400. Чому тоді молоді люди не мають, де жити? Включіть всі будівельні потужності, набудуйте тих будинків.

Світ уже змінився. Зараз не мати, що їсти чи в що одягнутися — абсурд. Працювати людина має не заради шматка хліба, а заради покращення якості життя. В першу чергу треба класти край так званому робочому рабству. Людина часто іде працювати за мізер, щоб просто прогодуватися.

При таких ресурсах, як у нас, і при тому, що відбувся технологічний прорив, можна будувати абсолютно іншу економічну систему.

Якщо цим людям дати згори навіть позолочену конституцію і нове позолочене законодавство, воно зараз все-одно не працюватиме. Це все одно, що дати дитині дорослу іграшку.

Тому має відбутися процес еволюції самого суспільства.

Навіть якби до влади прийшли кришталево чистий президент і урядовці, вони б не допомогли вигнати страх і зневіру з народу. Люди почнуть вірити тільки тоді, коли почнуть працювати і зроблять щось своїми руками.

Для розвитку держави зараз дуже потрібні економічні товариства, громадські ініціативи, збудовані знизу.

До війни в західній Україні було багато форм активності, кредитних спілок — громадяни фактично робили державу знизу. У тих спілках позичали фінанси навіть поляки, бо довіряли. Люди самі ставали посадовцями у цих громадських спілках, оперували дуже великими сумами грошей. Ніхто із цими грошима не тікав на Кіпр.

Тобто, і ментальність нормальна, і люди з нормального тіста. Є певні інструментарії, які треба запускати, щоб ті навики, які в людях є приховані, почали працювати. Тому що політика очікування чергового траншу від МВФ робить з людей інвалідів.

Якщо серед своїх друзів створити інноваційне підприємство, яке розробляє чи електромобілі, чи нові джерела енергії, і обрати менеджера, якому довіряють, — ця справа розвиватиметься. Якщо успішний менеджер сформувався на такому підприємстві, йому можна буде вже іти вище, у владу. Нам у владі потрібні менеджери знизу, а не згори.

Зараз нам спускають менеджера згори: "Толя, керуй нашою залізницею!". Хто він такий? Звідки взявся? Чи до нього може бути довіра? Звідки візьметься довіра до людини, яка не має послужного списку? Менеджери в цій країні повинні мати позитивний шлях за плечима.

 

Їх ще немає. Ми насправді залипли в зоні комфорту, яка називається капіталізм.

Водночас ми зараз стоїмо в такій поворотній точці. На хвилі всіх тих технологічних процесів, які відбуваються у світі, маємо зайняти там свою нішу.

Нам потрібні нові комісари Катані – альтруїсти, які можуть брати відповідальність на себе.

Молоді люди, які вживають наркоту й алкоголь, інколи, ледь не божеволіють, тому що в них потенціал вже новий. Вони не вміщаються в цей світ. Він їм настільки банальний і тупий, що викликає внутрішній дисонанс. Мені теж хочеться драйву і діяти значно швидше. Нове покоління називають поколінням дабл клік. Людина хоче двічі клікнути мишкою і вже бачити якийсь результат. Вона не хоче дивитися на мильну оперу у Верховній Раді 5 років.

У програмістів є жарт: якщо до влади прийде програміст, він поміняє Кабінет міністрів на кілька стрічок програмного коду. Ідеться про електронне врядування, про те, що держава може існувати без бюрократії і корупції, без тих усіх мильних опер, які в Раді роками тягнуться. Банально є багато простих речей, які можуть замінити комп'ютерні програми.

Перша країна, яка покаже, що за допомогою електронного уряду залишила корупції в минулому, кине виклик для всього світу. Хто перший це зробить, запровадить ці інновації — стане флагманом. За ним рухатимуться інші.

Партії з їхнім переобиранням раз на 5 років — це смішно. Версія мови, на якій я програмую, що два місяці оновлюється. Я змушений постійно навчатися, інакше я залишуся за бортом. У мене мова програмування змінюється раз на два місяці, а я обиратиму цих депутатів раз на 5 років? Мене не влаштовує така швидкість їхньої праці. Підприємців тим більше. У них велика кількість конкурентів за кордоном. Вони хочуть змін негайно, а не за рік чи за п'ять.

Їм потрібна мотивація. Ілон Маск за нашими мірками є олігархом. Але чомусь йому захотілося запускати космічні кораблі, займатися екологією — робити черепицю, яка буде рівнозначна із сонячними батареями. Це все мотивація.

Наші олігархи такої мотивації не мають, бо живуть у страху інфляції. Людина, скільки б не заробила, постійно боїться втратити зароблене. Назбирав сьогодні якусь суму і думає: "А скільки це буде, коли я вийду на пенсію за 25 років? А може інфляція ці гроші зїсть". Цей страх постійно підганяє до накопичення — треба ще більше заробити, треба десь більше віджати. Штовхає людей на злочини. Олігархи ж суспільству навіть потрібні і можуть допомогти йому в найважчі моменти. Питання в гарантіях.

В ідеалі це мала б бути децентралізація - поділити територію України на багато мікрогромад. За принципом колишніх європейських міст-держав, які карбували власну монету і повністю замикали на собі економічні процеси. Це принцип танкера. Танкери з нафтою колись робили суцільними. Пробоїна сталася — витікала вся нафта. Пізніше танкер почали ділити на кілька сотень маленьких кают. Сталася пробоїна — нафта витекла тільки з однієї каюти.

Якщо проблеми виникнуть в одній громаді — заженуться , дійдуть до абсурду - тоді це буде проблема тільки тієї маленької громади. Добре було б, якби в одній державі 400 громад могли б ділитися досвідом. Це все одно, що відкрити 400 науково-дослідних соціальних лабораторій і всім їм поставити однакове завдання. Найкращі здобутки їхньої праці треба ділити між усіма.

Поки що ж не те що громади, навіть Київ не придатний для життя. Коли в місті проживають 5 мільйонів людей і вони між собою не знаються, спрацьовує ефект мега-суспільства. Я можу нагадити в одному районі, приїхати в інший і нагадити ще й там. Коли ж є компактна громада, в якій одне одного знають, і якийсь Вася приїде завтра на дорогущій машині, всі люди вийдуть і запитають: "Звідки в тебе ця машина?".

Теперішній стан речей в економіці нагадує Водоканал. Якщо у вас протікає кран чи вас заливають, ви можете писати довгі скарги в Водоканал, а звідти вам можуть відповідати довгими листами і нічого не робити. Тому що вони - монополіст. Ви не зможете протягнути свою окрему трубу. Те саме стосується економічних систем держави.

Якщо ж у межах однієї держави можуть існувати кілька економічних систем незалежно одна від одної, між ними буде конкуренція за людину.

Потрібен буде новий суспільний договір всередині цих громад — розподіл обов'язків. Мені подобається ідея шерифства, коли ставлять свою людину, а не присилають якихось тіпів з Києва, яким громада не довіряє.

Комуніста Петра Симоненка, наприклад, обрали виборці від певного округу. Добре було б його в межах того округу і лишити. Цей райцентр — це максимум, на що ти можеш претендувати. Ти є лідером громади. Вперед. Рукави закатав і показуй, що твої ідеї - найкращі.

Чекати на неї - гра з вогнем. Подивіться на Бразилію, на Латинську Америку загалом. Вони мають незалежність вже багато років. У них хороша кліматична зона, нафта, газ. Що там відбулося: еліта тодішня, яка керувала країною, як і наша зараз, своїх діточок вивозила у Сполучені Штати, ресурси так само перекинула в офшорні зони і брала чергові кредити.

Нам не потрібно розслаблятися і думати, що виросте нова еліта і все стане добре. Це чергова ілюзія. Люди, які могли б стати тут елітою, виїжджають за кордон. У мене багато друзів програмістів поїхали. Їх мотивація не просто заробити більше. Вони хочуть себе реалізувати.

З такими тенденціями еліта у нас може і не з'явитися.

Потрібні люди креативщики і в плані духовному, і в плані мистецькому, і в плані економіки, здоров'я, спорту. В кожному зі своїх напрямків треба починати з нуля.

Коли ми зараз апелюємо до часів козацтва чи давніших, це експлуатація чудових старих брендів, які створили наші предки. На час їх створення вони були ультрасучасними. Але зараз це не є сучасним. Треба створювати нове й актуальне.

У комп'ютерній грі є рівень 1 і рівень 2. Багато молоді зараз уже перейшло на другий рівень. Їхні знання, зацікавлення, таланти є значно вищі від того стану, в якому зараз перебуває держава. Натомість людина з двома вищими освітами працює консультантом у супермаркеті і розповідає, який з 20-ти чаїв купити. Є маса інших людей, яким планка теперішнього суспільства занизька.

У мистецтві є куди рости — в абсолютно нове утворення, у світ ідей. У нашому розумінні такого суспільства ще не існує. Можна називати, що це рух від громадянського суспільства до гармонійного суспільства. Ми ще навіть не створили громадянського.

Світ змінюється. Він стає відкритим. Коли пишуть програму з відкритим кодом - користуйтеся безкоштовно - це зміна свідомості.

 

Поки що держави заробляють на економічному перекосі. Є десяток економічно розвинутих країн, і є всі решта. У країнах третього рівня постійно третій рівень. У країнах першого рівня постійно перший рівень. Це доведе до абсурду — рано чи пізно станеться соціальний вибух, коли міграція стане вже просто неможлива.

Зараз планета Земля — це організм, який складається з клітин, народів, які пожирають одна одну. Якщо ж жива клітинка не буде антагоністом до інших, а навчиться симбіозу, це може перемінити весь світ.

Хочеться цього досягнути хоча б на прикладі нашого суспільства.