"Війна, що частково змінила світ. Підсумки трьох місяців протистояння" - погляд Олексія Їжака

Провідне американське видання The New York Times опублікувало днями редакційну статтю, в якій стверджується, що повернення Україною під контроль всіх територій, захоплених Росією з 2014 року, не є реалістичним, бо Росія все ще занадто сильна і володіє ядерною зброєю. Тому США мають дати зрозуміти Україні, що американська підтримка має межі, і перехід до миру вимагатиме від України болісних територіальних рішень, без яких "компроміс" неможливий. Як вважає редакція провідного американського видання, думка якої не обов'язково, але може відображати бачення адміністрації Джозефа Байдена, Росія і без розгромної воєнної поразки ослаблена міжнародною ізоляцією на далеку перспективу, і це створює можливості для тривалого мирного рішення.

Практично це означає, що після трьох місяців російсько-українська війна кардинально змінила характер. Силою України при міжнародній підтримці Росія від зазіхань на світове панування повернулася до банальних територіальних претензій зразка 2014 року. Партнери надали Україні велику допомогу, яка сприяла тому, що російський наступ практично зупинено, а зазіхання Росії локалізовані. Однак контрнаступ українських військ США і союзники не готові підтримувати з тією ж рішучістю, як збереження української державності.

Останніми тижнями Росія зуміла донести до провідних столиць пропозицію не доводити війну до російської поразки. Пропозиція не прийнята, але розглядається. Цим пояснюється хвиля західних сумнівів щодо бажаних результатів війни і поява різноманітних мирних планів. Зрештою, все знову вирішиться на полі бою. Ніхто напевно не знає, якими будуть результати українського контрнаступу, як ніхто не міг передбачити результати російського нападу, що розпочався 24 лютого.

Росія не виграла, але ще не програла. Україна не програла, але ще не виграла. Партнери України вирішують для себе, що має бути фіналом війни. Він, зрозуміло, буде зафіксований в ході певного дипломатичного процесу. Однак параметри дипломатії визначатимуться тим, де на тривалий час стабілізується лінія фронту. Зараз, доки український контрнаступ ще готується, Росія побачила нове вікно можливостей, в яке намагається втиснутися.

На спіралі своя

Опубліковано вже достатньо свідчень безпосередніх учасників подій, що світові очікування російського воєнного вторгнення і його наслідків базувалися на російських же оцінках. Росіяни на самому високому рівні були відвертими відносно планів нападу. Кращі розвідки, схоже, знали, яка аналітика лягає на стіл російському президенту Володимиру Путіну ... і вірили, що так і буде, як там написано. Опосередковано це говорить про те, що до останнього світ продовжував сприймати Україну через російські оцінки, які рясно доставлялися через різноманітні канали до центрів прийняття рішень на Заході і Сході.

Також тепер зрозуміло, що план нападу готувався давно. Вже за рік до нападу покійний голос кремлівського підсвідомого Володимир Жириновський із трибуни Держдуми назвав час - лютий 2022. Це значить, що зміна російської стратегії з "приєднання України до ОРДЛО" на "приєднання України до Росії" відбулася ще раніше. Дехто міг помітити цю зміну, але мало хто готовий був у неї повірити до моменту, доки восени 2021 року Кремль не почав про це відверто говорити в закритих міжнародних комунікаціях, заперечуючи офіційно.

Кремль сформував переговорний наратив: Україна, нежиттєздатна, зі слабкими інститутами і корумпованими елітами, застрягла між світами, створюючи проблеми і втомлюючи всіх. Тому Росія "поверне" Україну в своє лоно швидко, з мінімальними проблемами не війною, а "спецоперацію". Проблеми Криму, Мінських угод і санкцій, із ними пов'язаних, вирішаться самі собою, і "нормандській четвірці" можна буде вручити Нобелівську премію миру.

Не можна сказати, що російський план всіма сприймався позитивно, окрім, можливо, Китаю, який вбачав у ньому тест для Тайваню. Однак ніхто не був готовий зупиняти Росію інакше, як дипломатично. Сучасну зброю Україні готові були давати тільки США і Туреччина, втім, не очікуючи від України більшого, ніж перетворення на новий Афганістан для Росії.

Але Росія втратила береги у своїх зазіханнях. Вона зажадала руйнації НАТО і ЄС і розраховувала, що успішне поглинання України відкриє для неї переможний шлях далі на Захід. Тому як тільки несподівано для багатьох російський план швидко провалився, Україна отримала немислиму раніше міжнародну допомогу - політичну, економічну і військову.

Партнери України побачили можливість повернути Росію до берегів і здійснили рішучі кроки, які могли б у перспективі кількох років буквально "відключити" її від міжнародної економічної і політичної системи. Предметні переговори на певний час припинилися. Підтримувалися тільки комунікації для з'ясування, чи готова Росія повернутися до ситуації до початку широкомасштабного нападу і компенсувати міжнародні втрати. Навіть Китай змушений був дати зрозуміти, що зроблене Росією стало зовсім не тим, що обіцялося нею під час пекінської Олімпіади. Коли ж нейтральні Швеція і Фінляндія проголосили про намір вступити до НАТО під враженням від російсько-української війни, катастрофічна поразка Росії, здавалося, стала неминучою. На початку травня Росія розставила нові акценти в своїй ядерній політиці, зробивши її менш загрозливою. Це вказувало на те, що війна, яка за словами російського президента "йшла строго за планом", змінила русло.

Росія почала окопуватися на захоплених територіях і формувати плани їхнього тривалого утримання, хоча перед нападом заявляла, що не мала планів окупації. Війна за три місяці зробила спіраль і повернула на новому рівні ситуацію 2014 року. Росія висунула нові територіальні претензії Україні й запропонувала її партнерам сприймати їх як прийнятні заради локалізації війни і мінімізації її глобальних наслідків. Як би не називалась російська пропозиція, по суті, вона є "Мінськом-3".

 

Росія виявила здатність сформувати план "Б" замість провального плану "А". Він, як тепер зрозуміло, розроблявся з березня і був консолідований на початку травня. Весь цей час Володимир Путін стверджував, що "все йде по плану" і додавав - розробленому генеральним штабом. Виявилося, що план, за яким "все йшло", полягав у зміні плану.

Навряд чи процес був легким для Росії. Вона не отримала того, на що розраховувала - руйнації західних інститутів, оплесків з боку Китаю і багатомільйонного людського ресурсу України для живлення машини глобальної гібридної війни. Однак умовний "Мінськ-3", якщо був би реалізований, залишив би російській владі опцію поглинання України частинами через в'язкі переговори і гібридні операції - те, що не вдалось реалізувати через попередні "Мінськи". А доки Росія займалася б звичною справою, вона б змогла пристосуватися до зовнішньої ізоляції й очікувати на відкриття нового вікна можливостей для зухвалого геополітичного наступу.

Небезпечно недооцінювати здатність Росії раціонально йти до досягнення її ірраціональних цілей. Протягом останніх місяців світ спостерігав, як альтернативна реальність, створювана Росією, повністю відірвалася від матеріального світу і була вщент зруйнована війною з Україною. Інформаційна отрута Росії втратила значну частку здатності руйнувати міжнародну політику і почала руйнувати її власну. Однак Кремль таки зробив спробу повернутися до тактики використання інформаційної отрути не для прямого формування, а для викривлення реальності. В свої кращі гібридні часи Росія створювала міжнародні тренди, відштовхуючись від об'єктивної ситуації, і "вписувалася" в ці тренди. Удача Путіна тоді здавалася нездоланною. Через це багато хто у світі його боявся, а ті, хто не боявся, не хотів прямого конфлікту.

Російський план "Б" не позбавлений раціонального розрахунку, і його обман прихований за оманою компромісу. Кремль раціонально очікує, що шалена світова підтримка України, на яку в Москві відверто не розраховували, рано чи пізно зміниться втомою. Також Кремль раціонально розраховує, що зможе тривалий час утримувати під контролем нові захоплені українські території, максимально вирівнявши фронт і перевівши залишки боєготових військ в оборону.

План передбачає зміну ядерної риторики. Ядерний шантаж, на якому тривалий час базувалася російська гібридна війна, звузився, але став більш певним. Росія більше не залякує партнерів України наслідками, "яких ще не було в історії". Однак вона окреслила розширені рубежі оборони, які готова захищати з ядерною зброєю.

Зміна ядерної риторики з агресивної на помірковану, власне, і стала маркером переходу до нового плану. Напередодні "Дня перемоги" 9 травня протягом короткого часу посол Росії у Вашингтоні, речники російського міністерства закордонних справ і сам російський лідер зробили схожі за змістом заяви стосовно ядерної політики. Їхній зміст у наступному. Росія розчарована тим, що США і НАТО не злякалися ядерних погроз, бо якби вони злякалися, російсько-українська війна не набрала б такого масштабу, який загрожує світовій економіці. Однак якщо вже ядерний шантаж не спрацював, Росія повертається до класичної доктрини використання ядерної зброї, що мало відрізняється від доктрин інших ядерних держав. Її сенс у тому, що ядерна зброя може бути використана тільки у двох випадках - у відповідь на використання ядерної зброї і в разі, якщо виникає ризик "самому існуванню Росії".

Однак - увага - російська влада змінила формулювання другого критерію. Нова формула не прописана на папері, однак названа Володимиром Путіним і речниками російської влади. Ядерна зброя, за оновленою доктриною, може бути використана, якщо виникнуть "неприйнятні для Росії загрози стратегічного характеру". Це може означати, що воєнний розгром Росії, якого побоюється The New York Times, є саме такою "неприйнятною загрозою" для Кремля.

Можливе і неможливе

Важко не бачити, що нова російська пропозиція прийнята до розгляду. Можливо, вона розглядається з тією ж непевною перспективою, як і російський ультиматум грудня минулого року, який фактично вимагав розпуску НАТО. Проте пропозиція розглядається, хоча до формальних переговорів далеко. Офіційно з російською владою переговори не йдуть.

Розпочавши широкомасштабне воєнне вторгнення, Росія захопила нові українські території і взяла в заручники мільйони українських громадян. Однак одночасно вона стерла кордони між територіями старої, зразка 2014 року, і нової, зразка 2022 року, окупації. "Мінськ-1" і "Мінськ-2" разом із картами лінії розмежування скасовані самою Росією. Статус Криму нею самою повернутий до обговорення вимогою до України визнати його російську належність.

Тому в Росії є причини боятися масштабного контрнаступу українських військ і українського спротиву на захоплених російськими військами територіях. У Росії не буде підстав погрожувати партнерам України "неприйнятними наслідками стратегічного характеру" у разі тактичних поразок на полі бою, які складатимуться в оперативні. Однак стратегічний розгром російських військ, який Кремль не зможе ані приховати, ані продати власному населенню, можливо, притисне російське керівництво до стіни і змусить використовувати всі засоби для забезпечення власного виживання. Це те, чого побоюються в західних столицях, навіть у США, не говорячи вже про Францію і Німеччину. Перед ними знову замаячила перспектива виступити спонсорами нового "нормандського формату" і вона здається їм такою, що заслуговує на розгляд.

Багато що вирішує питання часу. США позначили період, протягом якого мають бути розставлені ключові крапки над "і" - до виборів у Конгрес у листопаді, які відбуватимуться на тлі ймовірного сповзання американської економіки в рецесію. Економічний блок російської влади окреслив терміни, коли почнуть розкручуватися проблеми, створені міжнародною ізоляцією - з третього кварталу року російська економіка ввійде в період "структурної трансформації", "зворотньої індустріалізації" і "човникового імпорту". Політичний блок російської влади не впевнений, чи варто проводити у вересні регулярні ротаційні вибори. Російська влада значною мірою втратила здатність до стратегічного бачення і живе перспективою кількох місяців.

У США і ЄС не без російської участі посилюється думка, що запроваджені політичні й економічні заходи, які ніхто не збирається скасовувати, включаючи ще офіційно не запроваджене, однак поступово впроваджуване енергетичне ембарго, вже достатні для досягнення прийнятного для них завершення російсько-української війни. Росія буде послаблена, залишки її боєготових військ залишаться зв'язаними в Україні умовним "Мінськом-3". Тому на тривалий час Росія не зможе становити загрози світоустрою і при певних обставинах пройде період внутрішніх трансформацій, які змінять її політику на менш агресивну. Проблеми світової економіки, пов'язані з Україною, включаючи розблокування українського продовольчого експорту, за таких умов теоретично можуть бути вирішені через переговори.

Такий погляд не є переважним. Скоріше він створює тло для українського контрнаступу. Росія докладає значних зусиль, щоб це тло стало максимально яскравим, щоб на ньому став невиразним і загубився "рамштайнський консенсус", який полягає в тому, що Україна має виграти війну. Навіть за шаленої моральної, політичної і економічної підтримки України контрапунктом російського бачення на Заході проходить думка, що втрата Україною територій не створює "неприйнятних ризиків стратегічного характеру", в той час, як воєнний розгром Росії на українській же території такі ризики створює.

Росія сама стерла всі червоні лінії, і тепер знову хоче їх провести тремтячою рукою, щоб продовжувати лякати "непередбачуваними наслідками". Дійсно, вона все ще сильний воєнний противник, який здатний впливати на світову політику й економіку. Але лише три місяці тому можливості Росії здавалися непереборними, а тепер їй потрібна "стратегічна передишка". Вона намагається переконати Захід, що ціною територіальної цілісності України йому теж потрібна "стратегічна передишка".

Реалізм, про який говорять партнери України, може полягати в тому, що, наприклад, не треба починати контрнаступ у липні, бо вже в серпні режим влади в Росії зазнає "структурної трансформації" разом із російською економікою, і питання територіальної цілісності Україні вирішаться дипломатично. Однак якщо Росія вже зараз отримає запевнення США і Європи, що контрнаступу не станеться, вона знову обмане світ, як вже обманювала багато разів. Це і є стратегічний ризик того "реалізму", який активно просуває російське керівництво. Тому крапку у війні зрештою має поставити контрнаступ українських сил, ретельно підготовлений у ретельно обраний час.

×