Україна опинилася між Майданом і Майданеком

Нам потрібно негайно демонтувати олігархічну "матрицю"

Очевидно, що просто так на Майдан ніхто не вийде. Для цього потрібне визрівання необхідних передумов, як це вже було 2004 і 2014 років. Українські Майдани – це точки біфуркації, своєрідні репери деградації України. А оскільки деградація триває, то Майданів уникнути буде важко.

Підтримка Зеленського падає, не дивлячись на те, що значна частина електорату, яка підтримала його 2019 року, не готова визнати своєї помилки, що б там далі в країні не відбувалося.

Тут необхідно зробити похибку на те, що Майдани не можуть назавжди стати способом управління державою і заміняти собою парламент, Кабінет міністрів чи президента. Хоча політична реальність в Україні, на жаль, є такою, що тільки Майданами народ нині може виправляти помилки, допущені населенням, яке раз у раз ведеться на облудливі обіцянки настання кращого життя вже буквально завтра після чергових виборів.

Парадокс ситуації у тому, що навіть коли Майданами вдається досягти зміни режимів, посткомуністична "матриця" залишається незмінною. Саме тому після наступного Майдану їй так швидко вдається повернути у владу свої кадри. А в силу оригінального "професорського" способу мислення її висуванців, з'являються знову такі плачевні результати, як деградація економіки, політики, структур соціуму в цілому та, як наслідок, загальнонаціональне збіднення.

Революційним шляхом вдається змінити політичних персоналій. Проте в результаті знову виявляється, що замінили лише одного представника олігархії на іншого. І це не тільки нічого не змінює, але й множить на нуль саму ідею Майданів.

Не зважаючи на те, що головними цілями розвитку незмінно залишається збереження держави і західний вектор її розвитку, Україна ніби попала в "замкнену часову петлю". Олігархату не потрібна реальна інтеграція із Заходом. Оскільки в такому разі вони не витримають конкуренцію з західниками і олігархія може бути ліквідована. Без проведення глобальних реформ Україні ніколи не стати членом Європейського Союзу і НАТО. Але такі реформи неможливі принципово в рамках олігархічної "матриці".

Якщо взяти до уваги 2 українські Майдани і Майдан в Білорусі, то вимальовується цікава картина. По-суті, вони вирівнюють наслідки ґанджів представницької демократії, за якої на пострадянському просторі навчилися вправно підміняти результати виборів.

Це зовсім не означає, що необхідно замінити вибори в Україні чи Білорусі якимись іншими політичними процедурами. Проте, якщо результати виборів відверто фальшуються чи ігноруються, то очевидно, що представницька демократія не спрацьовує. А за умов відсутності політичного інструментарію усування наслідків цього фальшування не залишається нічого іншого, як шляхом проведення Майданів виправляти помилки чи відверті політичні зловживання, допущені іншими. Оскільки часто за українських реалій представницька демократія забезпечує не пряме представництво інтересів громадян, а обслуговування деякими нечистоплотними політиками власних політичних потреб.

Хоча це зовсім не означає, що влада народу в Україні неможлива. Та для цього необхідно демонтувати посткомуністичну "матрицю". Поки що соціально-економічна ситуація в Україні перманентно погіршується. А "особливості" керування нашою державою призвели до падіння життєвого рівня народу.

Але Україна не лише погано керована держава, вона при цьому ще й дуже добре пограбована. А це набагато ускладнює ситуацію, котру необхідно вирішувати. Якщо уявити собі гіпотетично, що в один із днів в Україні дійсно перемогла демократія, то що ж робити із тими, хто з таким завзяттям (і не без користі для себе) обслуговував цю систему? З усіма суддями, прокурорами, поліціянтами, есбеушниками і мільйонним бюрократичним апаратом – для яких ця система стала не лише "рідною", а й єдино бажаною. Бо за нормального розвитку Української держави вони б ніколи не мали таких значних статусних, фінансових і майнових дивідендів.

 

Після перемоги Революції гідності було допущено ряд критичних стратегічних помилок. Попри усі наміри, так і не відбулося масової заміни кадрового складу суддівського і прокурорського корпусу та поліції. Це сталося саме тому, що не було розроблено механізму такої заміни. Тобто не створено своєрідного "бюрократичного домкрату", який під час такої процедури усунув би можливість утворення правового вакууму в Україні, унеможливив виникнення хаосу в суспільстві та не дозволив зупинити роботу виконавчої системи влади під час зміни системи.

Цілком очевидно, що реформувати Україну, не замінивши її олігархічну "матрицю" – завдання утопічне і нездійсненне. Проте так само утопічно відсторонити одномоментно від влади бюрократичний апарат, який намертво до неї приріс.

Найперше завдання громадянського суспільства - це взяти діяльність управлінського державного апарату під свій контроль. Необхідно назавжди позбавити Україну бюрократії азійської форми правління, яку під час колонізації Росією вона перейняла у Москви.

Адже бюрократія "східної форми" не допускає поліпшення адміністративного управління, зміщуючи адміністрування до рівня "бюрократичного абсолютизму". Замінити номенклатурну олігархічну "матрицю" на всіх сегментах діяльності буде можливо лише тоді, коли її фрагменти один за одним вдасться демонтувати, замістивши на сучасні управлінські установи, куди корупція і протекціонізм не здатні будуть проникнути принципово.

Не менш важливим питанням є те, якщо спробувати оперувати комп'ютерними термінами, що система влади в Україні потребує не перезавантаження, а заміни. А от хто здатен створити нову діючу подібну систему, то вже інше питання.

Очевидно, що гуманітарії можуть створити чітку ідеологічну і філософську надбудову для нової державної системи. Але розробленням і стикуванням її складових мають вже займатися системні аналітики, фахівці з вирішення складних організаційно-технічних проблем, що мають міждисциплінарну природу, котрі використовуватимуть принципи загальної теорії систем і методи системного аналізу.

Питання трансформації державного устрою є надзвичайно складним. Цьому прикладом є прихід до влади Зеленського і його команди. За нього часто беруться люди, які не мають досвіду ані в управлінні, ані в політичній і економічній діяльності.

Державне управління є ієрархічним. Але за українських умов повністю заблокована можливість дії "соціальних ліфтів", котрі б надавали можливість найкращим і найбільш підготованим "піднятися" в реальному житті, зайняти управлінський пост у державних структурах, на виробництві, або ж створити своє власне підприємство.

Позитивні зміни в Україні можливі лише тоді, коли народ перестане боятися влади і не житиме за концтабірними принципами виживання – умри ти сьогодні, а я завтра, – і тоді, як владу в країні перестануть захоплювати регіональні клани, а владу перейматимуть на себе відповідальні партії, котрі відповідатимуть за свої обіцянки перед виборцями. Необхідно припинити вбивчі процеси деградації. Адже країна придатна до позитивних змін, розвитку і процвітання. Умів високих і якісних в нас багато, проте вони поки що не створюють антикризово-орієнтованого політичного магнітного поля змін.

Працювати над змінами системи потрібно по-інженерному, системно працюючи над деталями трансформації політики, економіки і соціуму. Сьогодні нам необхідний антикризовий національний еґреґор, який здатний перетворити силу колективного розуму на позитивну суспільну трансформацію.

Кризова ситуація невідворотно визріває. І тут важливо не дати Україні увійти в "піке некерованості". Звісно, що "режим зеленських" може зробити спробу не допустити вибуху народного невдоволення і зустріти українців Майданеком. Але це тільки погіршить становище діючої влади. Адже в Україні на сьогодні налічуються близько 400 тисяч фронтовиків, які пройшли неймовірні випробування в окопах війни з Росією. Вони ніколи не погодяться на будь-який варіант капітуляції перед ворогом чи повну узурпацію влади "зеленськими". Україна опинилася між Майданом і Майданеком, і тут відповідь - за українцями.

Майдан Антикапітуляції мав би витягнути нас із затяжного піке некомпетентності й непотизму. Усунувши олігархів і їхніх слуг від політики, позбавити Україну від войовничого дилетантства і малоросійських поглядів на державу.

×