Путін розпочав свій генеральний наступ

МЕДВЕДЧУК ХОЧЕ БУДУВАТИ З УКРАЇНИ ФЕДЕРАЛЬНИЙ ОКРУГ РФ

Я хотів би почути відповідь на дуже просте питання: а навіщо це йому? Навіщо Віктору Медведчукові з'являтися на форумі "Опозиційної платформи – За життя" й удаватися до гучних і контроверсійних заяв? 29 січня Медведчук виступив за доцільність не більше й не менше, а зміни конституційного ладу України. Поставив вимогу: ліквідувати унітарний адміністративно-територіальний устрій і, фактично, перейти до федерації. А початись усе має зі створення "автономного регіону Донбас".

Так, я знаю: всі політичні коментатори вже відстрілялися на цю тему. Медведчука дружно піддали осуду. А найпрудкіші народні депутати вже встигли збігати до Генеральної прокуратури, вимагаючи "розслідування антиконституційних заяв". І поготів, таке розслідування вже почалось п'ятого лютого. Генеральний прокурор Юрій Луценко призначив лінґвістичну експертизу, аби з'ясувати, чи є в заяві, попри її "псевдозаконну форму", "інформаційна підтримка терористичної діяльності".

Мушу засмутити пана генпрокурора: не існує "псевдозаконних форм". Право за своєю суттю завжди є формальним й іншим бути не може. Якщо спосіб дії (зокрема й висловлювання) чи бездіяльності відповідає формальним критеріям, які передбачені правовими нормами, то він і є законним.

З правового погляду, заява Юрія Луценка – це ще одна цікава сторінка в антології його некомпетентності. Дуже сумніваюсь, що справа, порушена генеральним прокурором, дійде до суду. Але й шкодую, що судового розгляду, напевно, не буде. Бо спостерігати за тим, як адвокати Віктора Медведчука розіпнуть процесуального прокурора – було б винятковою втіхою.

З політичного ж погляду, заява Юрія Луценка – це ще один знак питання, але вже у зверненні до президента: чому критерієм призначення на державні посади є анекдотичний принцип: "так, віслюк, але мій віслюк"? І чому на кінець п'ятого року вашого президентства, пане Порошенко, один із сатрапів, руками якого вбивали Василя Стуса й інших дисидентів, є недоторканною особою?

Я розумію, що останнє речення доволі слизьке. За подібні висловлювання адвокати Віктора Медведчука вже змусили відповідати в суді народних депутатів Ганну Гопко та Сергія Лещенка. Згадані парламентарії сумлінно відвідують судові засідання, вимагають відкриття архівів, які документально підтвердять співпрацю Віктора Медведчука та спецслужб СРСР, і метають філіппіки на адреси і позивача, і президента України.

Причому тут президент? А при тому, що позов спрямований проти Сергія Лещенка, напряму стосується відносин між Петром Порошенком і Віктором Медведчуком. Останній спростовує будь-які контакти з Банковою. А Сергій Лещенко апелює до того, що бачить усякий, у кого очі є: Віктор Медведчук – представник президента в Мінській тристоронній групі, він регулярно відвідує Адміністрацію президента, його бізнес в Україні та Росії переживає розквіт. І все це має вельми кепський запах, зважаючи на те, що Віктор Медведчук – відвертий і послідовний провідник політики Кремля у справі окупації України.

Однак адвокати Віктора Медведчука сповнені оптимізму. Вони вже виграли подібний позов проти Володимира Арьєва. Тож, чом би їм знову не сподіватися на успіх? Тим більше, що їхній метод приборкання норовливих народних депутатів незмінний, й ім'я цього методу – суддя Олексій Соколов, пожиттєво призначений на цю посаду Петром Порошенком. Слава українському суду, безпристрасному й об'єктивному!

 

Навіщо це Віктору Медведчукові? І мова, звісно, не про судові позови і не про скелети з печатками КДБ, сховані в його шафі. Мова про інше: навіщо йому вся ця публічність?

Медведчук завжди був сірим кардиналом. Робив свої справи, залишаючись у тіні. Інші світили фейсми перед телекамерами. Інші збирали публічний негатив. А він завжди уникав розголосу. І от нині ми бачимо Віктора Медведчука на трибуні партійного з'їзду і чуємо слова, які не викликають нічого, крім обурення. Чому з програмою федералізації не виступив Юрій Бойко, адже це ключова передвиборча теза? Чи Вадим Рабінович? Можна було надати слово й менш одіозним персонам. Скажімо, Володимиру Кацману, який входить до політради "Опозиційної платформи".

Річ, вочевидь, у тім, що стратегічний резерв вводиться в бій у вирішальний момент. І якщо у справу вступає Медведчук, то це і є вирішальний момент: Владімір Путін розпочав свій генеральний наступ на Україну.

Треба сказати, що Путін, продовжуючи воєнну метафору, вже вводив у бій Медведчука. Було це в 2002 році, після акції "Україна без Кучми". Смерть Георгія Ґонґадзе. Касетний скандал. Олександр Мороз і Юлія Тимошенко опиняються в статусі лідерів протесту. А майор Мельниченко, який нібито й здійснив записи розмов президента, опиняється в Москві. І як тут не процитувати сучасний мем: "Випадковість? Не думаю".

Саме після акції, коли влада Леоніда Кучми трималася на волосині, коли ніхто в країні не вірив у його невинуватість і ніхто із західних політиків не бажав мати справу з президентом України, офіс на Банковій очолив Віктор Медведчук. Із міжнародної ізоляції Леонід Кучма так і не вийшов. А от підсумком його президентства стало просування на роль "наступника" Віктора Януковича.

За здорового глузду, Кучма – плоть від плоті представник "дніпропетровського клану" – ніколи не пішов би на те, щоб передати владу донецькому рецидивісту. Він був вимушений це зробити, оскільки опинився заручником Путіна, в руках якого була акція "Україна без Кучми". І Віктор Медведчук у цій ситуації виконував роль наглядача поряд із президентом. Кучма отримав життя і свободу, Путін – крісло для Януковича. А тепер згадаймо обережну поведінку Леоніда Кучми підчас помаранчевої революції й "оригінальне" рішення Верховного Суду про проведення третього туру виборів. Тоді Леонід Данилович просто саботував свою попередню капітуляцію перед Путіним.

І от, Віктор Медведчук знову на авансцені. П'ять років він був представником Петра Порошенка на Мінських переговорах і представником Кремля в Києві.

Якщо розгорнути Мінські домовленості, у яких чорним по білому виписані всі зобов'язання України, то стає очевидним: текст писався в Москві і є він текстом капітуляції України. А представники України в Мінських переговорах – Леонід Кучма та Віктор Медведчук: над першим досі нависає тінь убієнного Ґонґадзе, а другий – взагалі перебуває в міжнародному санкційному спискові за сприяння окупації Криму.

Звернімо увагу на положення Мінських домовленостей (я цитуватиму окремі положення із зазначенням їхнього порядкового номеру в переліку):

"1. Негайне і всеосяжне припинення вогню".

"4. У перший день після відводу почати діалог про модальності проведення місцевих виборів відповідно до українського законодавства і Закону України "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей"".

"5. Забезпечити помилування і амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв'язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України".

"9. Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке має розпочатися в перший день після місцевих виборів".

"11. Проведення конституційної реформи в Україні з набуттям чинності до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає ключовим елементом децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів)".

Що у своєму виступі від 29 січня Віктор Медведчук сказав такого, що суперечило б Мінським домовленостям, які підписані Петром Порошенком?

Я мушу ще раз засмутити пана Юрія Луценка. Державну зраду, сприяння тероризму та зазіхання на конституційний лад України треба шукати не тільки у словах і справах Віктора Медведчука, а також особи, котра призначила його представником України до Тристоронньої контактної групи у Мінську – Петра Порошенка.

Одна з передвиборчих фішок Петра Порошенка – децентралізація. Однак, звернімо увагу: вимога децентралізації чітко передбачена пунктом 11 Мінських домовленостей. Чим хизується Порошенко? Тим, що руйнує вертикаль державного управління в країні, яка в умовах війни потребує мобілізації всіх ресурсів?

Вочевидь, що так. Але є й суто дискурсивний нюанс, який теж вартий "лінґвістичної експертизи": сам термін "децентралізація" на коґнітивному рівні руйнує уявлення про унітарну Україну. Адже звернімо увагу: Петро Порошенко ніколи не говорить про розвиток самоврядування. Він завжди, без будь-яких синонімів, вдається тільки до терміну "децентралізація". Але між цими поняттями, які здаються тотожними за змістом, є колосальна асоціативна прірва. Світосприйняття ж, зокрема й політична картина світу, не в останню чергу визначається саме асоціаціями, які йдуть за політичними поняттями.

Справа "децентралізації" живе і процвітає; закон про "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" був ухвалений іще 16 вересня 2014 року. Залишився дріб'язок: "проведення конституційної реформи в Україні", що й передбачено пунктом 11 Мінських домовленостей. Саме про це і каже Віктор Медведчук: нова Конституція, "автономний регіон Донбас" (читайте уважно Мінські домовленості).

Ми часто запитуємо: а які досягнення Петра Порошенка за п'ять років? Він підписав Мінські домовленості й доклав усіх зусиль, щоб їх реалізувати. Не все в нього вийшло, звісно. Є проблема з проведенням виборів на окупованих Росією територіях. Скажімо, Курт Волкер і Федеріка Моґеріні ніяк не можуть второпати, яким чином Україна може провести вибори на територіях, де не діють жодні органи державної влади. Але Петро Порошенко старався. І нині, у разі перемоги на виборах, він отримує й карт-бланш на наступні п'ять років, а отже й можливості виконати, нарешті, всі ті обіцянки, які дав Путіну.

Ось дані соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології й оприлюдненого 14 лютого. Якби вибори президента відбувалися на початку лютого, то з усіх громадян України віком від 18 років 16,4% проголосували б за Володимира Зеленського, 10,8% – за Петра Порошенка, 9,6% – за Юлію Тимошенко.

Є, звісно, статистична похибка, тож казати однозначно, хто посідає почесне друге місце – Петро Порошенко чи Юлія Тимошенко – некоректно. Але, це похибка, з погляду математики. З погляду ж політології, жодних похибок немає. Петро Порошенко прямує до перемоги.

Петро Порошенко обіцяє Україні "мир на вигідних умовах". Але досягнути цього "миру" він може тільки в один спосіб – продовживши реалізацію Мінських домовленостей.

Віктор Медведчук ніколи не був запідозрений у наївності. Він не сподівається на перемогу Юрія Бойка. Його влаштує перемога будь-кого з рейтинґу громадських симпатій. Бо кожен із них на страх і совість реалізовуватиме кожне слово, промовлене ним 29 січня. Тоді Віктор Медведчук виголосив не промову, а директиву. Час підкилимної дипломатії скінчився, попередив від його імені Владімір Путін, час діяти і ось план.

Віктор Медведчук формує дискурс. Він форматує свідомість Українців. Він примушує нас звикнути до необхідності пристати на умови капітуляції; спонукає нас до покори. Йому вже не треба залишатись у тіні. Віктор Медведчук бачить себе пророком і будівничим "України – федерального округу Російської Федерації".

×