Післяреволюційна Білорусь нам у цьому допоможе

Після багатоденних страйків і, по суті, революції я радо відзначив, що "жыве Беларусь". Попри закатану в бетон націю та державу, люди ворушаться. І навіть спромоглися створити справжню революцію. Зовсім не подібну до української, а радше до польської або чеської.

Наразі ситуація незрозуміла. Я досі не певен, що Лукашенка зможуть скинути. І навіть досі схиляюся до того, що багатоденні мітинги не дадуть головного результату - диктатор і самопроголошений "президент", васал Росії і екс-глава радгоспу з відвертими замашками психопата, може залишитися при владі ще на кілька років. Ясно, що він уже вкрай крива, кривуща качка. Але ще качка.

Можливо, на нього чекатиме вигнання або доля Чаушеску. Зрештою, якщо режим остаточно посипеться, це вже матиме вкрай другорядне значення. Цікавіше, що буде далі. Якою буде Білорусь без нього.

Чимало моїх знайомих підтримували Лукашенка. На їхню думку, він захищає північні кордони України від Росії. Це дурисвітство, на жаль, активно розпалюється і проросійськими силами. Мовляв, опозиція - ще більш проросійська і продасть Білорусь Путіну.

Я довго міркував, кого ж мені нагадує теперішня опозиція. І згадав, знаєте кого? Інну Богословську. І цілу низку українських політиків, політологів, громадських діячів нібито цілком ліберального спрямування, які вважають, що вони вищі за "національну зашореність", "хуторянство", "змагання за мову" тощо. А є справжніми космополітами. Читай: русофілами. От Тихановські, Цепкало, Бабарико якраз таких людей і нагадують. Вони проти Лукашенка, але не за проєвропейську Білорусь. Не за білоруську Білорусь. Вони за ліберальні реформи, демократію, новітні технології… А національні питання для них украй другорядні.

Проте це значно краще, ніж Лукашенко. Бо той терпіти не міг, фанатично, біологічно ненавидів білоруський національний рух. Опозиція натомість ставиться до нього з симпатією. Як до певного ґетто, якому деколи, дозовано, можна поспівчувати. І це гармоніює з більшістю тамтешнього населення.

Набагато краще це тому, що відкриває можливості для змін. Якщо національний рух не затискати (не забороняти робити припарки мертвому - а раптом це лише агонія, і ще можна все зупинити), то існує невеликий шанс бодай на респектабельну меншість білоруськоорієнтованих білорусів. І шанс на те, що країна колись усе-таки стане проєвропейською. За Лукашенка цього шансу не було й не могло бути.

Чому чимало українців підтримали Лукашенка з думкою, що він вигідніший для України? По-перше, наша стратегія є вкрай короткосяжна. Ми живемо сьогоднішнім днем і не вміємо грати в довгу ("звичайно, бідні гречкосії"). Не розуміємо, що потенційно перемога опозиції в Білорусі відкриває двері до її справжньої незалежности (хай і за десятки років), а отже робить з неї справжній-таки "шолом" для України, про що писав ще Юрій Липа. Саме тому ми й не підтримали спроби заколоту в Туреччині, незалежності Каталонії тощо. Ну, бо Ердоган же проти Путіна, а Каталонія – це ж ніби сепаратисти? А того, що потенційно прозахідна опозиція в Туреччині (разом з військовими) була б найкращим варіантом для України, як і незалежна Каталонія, історія якої вперто перегукується з нашою, - цього нам зрозуміти годі. Бо хочемо "тут і зараз".

По-друге, нам трохи бракує емпатії, це бозна-де (Каталонія), там ми взагалі відпочиваємо (Туреччина), а ці називали нас фашистами (Білорусь). Проте, є ще і по-третє.

Білорусь миттєво зуміла переламати нашу вроджену вайлуватість. Наші канали і наш інтернет заповнені Білоруссю. Як колись було заповнено Киргизстаном (кілька разів навіть), Вірменією, Грузією і - ясна річ - як колись може бути завалено Росією (якщо тільки). Бо вони "наші"? Чи ні?

 

А ось зовсім недалека Болгарія. Протести там тривають другий місяць. Поліція жорстко, а й жорстоко розганяє опозицію та наметові містечка протестувальників. Ті вперто опираються. Хто про це знає? Хіба що міжнародники. Ну бо де та Болгарія? Де та Румунія чи Сербія? То таке. А от Білорусь - то ж зовсім інше. То єдина доля, єдині "слов'яни". Болгари – теж "слов'яни", але такі… І це дратує трохи більше, ніж хотілося б. Ми досі ментально ділимо світ на "своїх" і "не (зовсім) своїх". Ясно, що Білорусь нам ближча, ніж Болгарія чи Туреччина!

Що ж до Росії, я не бачу причини, навіщо Путіну окуповувати Білорусь або вводити війська. Мало не вся білоруська опозиція (не кажучи вже про населення) дуже позитивно налаштована щодо Росії. Втратити підтримку населення, яке тебе любить, - російський президент мав би бути просто мазохістом. Заради чого? Заради Лукашенка, якого він відверто зневажає? Украй малоймовірно, що нова білоруська влада буде проєвропейською чи тим більше антиросійською.

До того ж революція, що відбулася кілька років тому у Вірменії, довела: навіть демократична влада преспокійно залишається в обіймах "старшого брата". Цілком імовірно, що росіяни все-таки поклали яйця в різні кошики.

Водночас Вірменія все-таки не є стовідсотково тотожним прикладом (хоча стиль революції в Білорусі надзвичайно подібний). Попри довгу історію взаємин українців і вірмен, попри загибель світлої пам'яті Нігояна під час Євромайдану за свободу України, попри симпатію наших народів - дуже важко вигадати геополітичну реальність, у якій Україна та Вірменія були б союзниками. Це просто нереально, принаймні у близькому майбутньому. Але про це нижче.

Натомість у разі відновлення національної складової та проєвропейської політики Білорусь цілком може бути союзницею України.

Деякі гарячі голови вже мріють про стару польську ідею - Балто-Чорноморську вісь, яка мала б об'єднати всі країни на берегах обох морів у деяку подобу союзу.

Я проти такого союзу. З одного боку, ми надто різні. Білоруси є північним народом, значно ближчим за ментальністю до країн Балтії та Скандинавії, ніж до України. І по-друге, що значно важливіше, потрібно йти двома фронтами.

Було б дуже вдало, якби Україна змогла сформувати балкансько-чорноморсько-кавказьку вісь, що зосередилася б на питаннях Криму, Донбасу, Придністров'я, окупованих територіях Грузії та Вірменії. До неї могли б увійти як Хорватія, Румунія та Болгарія, так і Туреччина з Грузією та Азербайджаном. Натомість Білорусь мала б розвивати саме північний напрямок, з литовцями, поляками і шведами. Такий варіант став би значно безпечнішим з погляду захисту від Росії, ніж протяжна вісь з півночі на південь. Знову-таки - наразі побачити серед наших союзників вірменів та сербів практично нереально.

І останнє. У нашому протистоянні з Росією Захід ніяк не потрапляє створити два фронти. Саме зараз з огляду на події в Білорусі було б украй важливо цей другий фронт створити. Чи то була б Сирія, чи південний Азербайджан, чи Таджикистан або Узбекистан - цей другий фронт життєво необхідний. Росія не вміє "воювати" на два фронти. А ми не вміємо двох фронтів створити. Проте, на жаль, сама революція в Білорусі стала для нас усіх абсолютною несподіванкою. І реагувати в якомусь іншому регіоні вже запізно. Тож доведеться знову зустрітися з Росією сам на сам. Уже вкотре.

×