Громадянська війна в Росії є неминучою. І ось докази

Перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську – це те, що передбачав і пропагував товариш Владімір Ульянов ще у вересні – жовтні 1914 року. За три осені його слова стали реальністю. Враховуючи слабкість сучасної Росії у порівнянні з тодішньою Російською імперією та загальне прискорення темпу життя, можна обґрунтовано припустити, що теперішня російсько-українська війна закінчиться російською громадянською війною значно швидше.

Інтернет переповнений картинками майбутнього розпаду Росії на кілька або кількадесят частин. Автори, здебільшого вітчизняні, тішаться роздробленістю постросійського простору, можливою війною всіх проти всіх і послабленням кожного з учасників цього процесу. Це зрозуміло – невеликі слабкі наступниці Російської Федерації не становитимуть загрози Україні.

З цього приводу у мене дві новини. Погана полягає в тому, що тотального краху й перетворення єдиного російського "континенту" на мозаїчний "архіпелаг", швидше за все, не буде, і Рязанщина не піде війною на Орловщину. Чому так – тема окремої розмови. Однак є і хороша – чим би не закінчилася теперішня російсько-українська війна і якої б конфігурації не набула Росія, у майбутньому на неї чекає війна громадянська, а значить – зменшення загроз для України. Бо якщо повний розпад Росії багато в чому залежить від впливу зовнішніх чинників, то громадянську війну вона сама готує вже зараз.

Однією з найважливіших ознак держави (і чи не найголовнішою запорукою її стабільного функціонування) є монополія на насильство – зовнішнє і внутрішнє. Зрозуміло, що інструментів реалізації цієї монополії може і має бути декілька, і природним чином між ними виникає конкуренція. Тертя між армією і спецслужбами – класика жанру навіть у тоталітарних режимах Третього Райху та Радянського Союзу. Менш відомі, але зазвичай не менш глибокі протиріччя бувають між військовою розвідкою та цивільною контррозвідкою. Ну а без скарг чесних поліцейських на нахабних федеральних агентів не обходиться жоден крутий голлівудський бойовик. Однак, незважаючи на це, всі згадані органи залишаються державними інститутами і саме вища державна влада встановлює правила їхньої діяльності.

 

Але так було не завжди. В епохи слабких держав – на світанку цивілізації чи в Середньовіччя – центральні уряди передавали певні силові функції на відкуп приватним особам. В результаті магнатська садиба часом перетворювалася на штаб мобілізації чи центр судочинства (на додачу до місцевої скарбниці). І тамтешні люди воювали чи були судимі не іменем держави чи верховного правителя, а іменем конкретного магната. В певні часи в певних місцевостях приватні армії з найманців стали найпопулярнішим способом організації збройних сил. Навіть у ХХ та ХХІ століттях під час великих війн частина державного суверенітету слабшої сторони переходила до рук командирів партизанських загонів.

Це все цілком закономірно – за нечисленної неосвіченої бюрократії в столицях і паскудних засобів комунікації передавання удільним керівникам частини влади іноді було найкращим рішенням проблеми керування державою. От тільки якоїсь миті такий стан речей перетворився не просто на гальмо суспільного розвитку, а на реальну загрозу всьому політичному режиму. Тому поява майже кожної сучасної великої держави супроводжувалася довгою та часто кривавою боротьбою центральних урядів проти свавільних аристократів, самоврядних міст та анархістських сільських громад. І одним з найголовніших наслідків цієї боротьби якраз і стала монополізація права на насильство.

Сучасна Російська Федерація є спадкоємицею низки держав, де така монополія була викручена до максимуму. Але також бували в її історії періоди, коли війна і суд перебували у віданні десятків, а то й сотень малих центрів влади. Зазвичай таке траплялося у періоди смут і громадянських війн, але в чому унікальність нинішньої ситуації – так це у формуванні схожої ситуації прямо зараз, коли Кремль начебто сильний як ніколи. І так, ідеться про сумнозвісну приватну військову компанію "Вагнер".

Формально ПВК в Росії не легалізовані, а найманство взагалі карається кримінальним кодексом, але чого Владімір Путін не зробить заради свого "повара" Євгєнія Прігожина! Крах російської регулярної контрактної армії у війні з Україною наприкінці літа став очевидним навіть для Москви. В пошуках шляхів спасіння своєї влади (а то і життя) очільник Кремля вдався до найбільш непопулярного з усіх можливих кроків – до мобілізації. Однак в нинішніх умовах тлуми небоєздатних і немотивованих солдат безсилі кардинальним чином змінити ситуацію на фронті. Тому для вирішення найважливіших воєнно-політичних завдань в Україні були залучені найманці "Вагнера" (не лише вони, але про це нижче).

Напередодні повномасштабного вторгнення кількість "вагнерівців" не перевищувала 6 тис. осіб – достатньо за африканськими мірками, але ніщо в українських реаліях. Під час війни вдалося залучити ще 2 тис. добровольців – теж, по суті, мізер, хоча саме цим найманцям доручалося знищення українського істеблішменту та саме на їхніх руках кров мешканців Київщини. Однак і найбільші втрати припадали на них. А влітку для ПВК настав зоряний час – Путін фактично поступився частиною державного суверенітету на користь Прігожина, дозволивши тому в обхід всіх законів вербувати на війну ув'язнених злочинців.

Станом на жовтень кількість російських в'язнів скоротилася на 23 тис. – до того ж ані амністії, ані пандемії не було. Поза сумнівом, всі вони поїхали на війну за гроші та обіцянки помилування. Деяких загиблих уже нагородили орденами мужності. Крім того, відомі випадки, коли обвинувачувані записувалися до "Вагнера" в обмін на пом'якшення вироків. Три, а то й чотири десятки тисяч добре озброєних бійців (аж до власної авіації) з великим досвідом кровопролиття та заниженою емпатією – дуже грізна сила.

Повна незалежність Прігожина від російських законів проявляється не лише у найманстві та звільненні засуджених. Він ще й практикує розстріли дезертирів, а страту "зрадника" кувалдою 13 жовтня записав і розповсюдив в мережах. І нічого, МВС, Слідком чи ФСБ навіть не поворухнулися. Одна непевна заява омбудсмана – та й по всьому.

Питання, коли вся ця компанія геть вийде з послуху й почне організований терор на території Росії вже перестало бути теоретичним. Один дрібний грабіжник, засуджений ще 2016 року, поїхав як "вагнерівець" на фронт, звідки 24 листопада дезертирував разом з ручним кулеметом. А вже 6 грудня в Ростовській області стріляв з нього у трьох людей. Наступного дня його затримали. І що характерно – Прігожин оголосив, що проведе розслідування, чи це справді був його боєць. Цікаво, як у цьому випадку взаємодіятимуть "вагнерівці" та військові слідчі? Чи й ця державна функція буде віддана на аутсорс? Далі – більше. 7 грудня з тимчасово окупованої Ясинуватої на Донеччині втекли зі зброєю 20 "вагнерівців", трьох з них російські солдати вже відшукали і розстріляли. А скільки таких випадків нам ще невідомі?

Ну й настійливі поголоски про заснування "Вагнером" власної політичної партії не на порожньому місці виникають.

Коротше кажучи, у будь-якому разі приватна армія Прігожина – уже доконаний факт російського теперішнього і майбутнього. І після всіх порушень і відвертих злочинів він просто не зможе зробити вигляд, ніби нічого не сталося. А нова російська влада також не стане заплющувати очі на існування "Вагнера" – просто з інстинкту самозбереження. Вже сьогодні Прігожин перебуває у гострому (із заявами до Слідкому про державну зраду) публічному конфлікті з петербурзьким губернатором, та в кулуарному – з губернаторами Бєлґородщини й Курщини. А що буде завтра, коли Путін перестане стримувати свого "повара"? І навряд чи Прігожин настільки недалекий, що не передбачає майбутнього полювання за його головою.

І не треба думати, що мільйонні збройні сили чи міліція все вирішить – питання не так у кількості особового складу, як у політичній волі начальства. Розвал центрального уряду завжди провокує крах центральних силових відомств, натомість ваги набувають командири середньої та нижчої ланки. Так, Джохар Дудаєв був генерал-майором і командувачем дивізії, а не сидів у штабі. Білий рух 1918-го й "народне ополчення" 1612 року керувалися військовими. Загалом феномен "польових командирів" властивий усім часам і народам, і росіянам не варто обманюватися, що вони – не в Сомалі. Тому невелика, але згуртована і замазана кров'ю ПВК завжди буде на голову ефективнішою та небезпечнішою за корпус, складений з контрактників чи, тим більше, призовників і мобілізованих. Все питання в тому, як саме поведе себе Прігожин після Путіна. А те, що новій центральній владі доведеться з ним боротися, не підлягає сумніву.

Але "Вагнер" – не єдина заноза в тілі майбутньої Росії. Прігожин – лише клон іншого суверенного російського регіонального правителя. Рамзан Кадиров уже давно здобув права на власну армію, поліцію та гучні убивства опонентів, а також на повний екстериторіальний імунітет – чеченські силовики безкарно хапають людей у всій Росії, а росіянам працювати в Чечні за поодинокими випадками зась. Лише одна-єдина федеральна база в Ханкалі йому непідвладна. І що характерно, все це стало наслідком Другої чеченської війни, так, як вивищення Прігожина – наслідком нашої. Тож геть невипадково обидва "феодали" прекрасно порозумілися і зайняли нішу "яструбів". А нещодавно вони навіть домоглися відставки генерал-полковника Алєксандра Лапіна. І оскільки Кадиров навряд чи захоче завоювати всю Росію, а Прігожин може погодитися на фактичний суверенітет Чечні, то цьому союзу в майбутньому мало що загрожує. І той факт, що на боці цього альянсу є і військові, і політики (називають імена двох Сєрґєєв – Суровікіна й Кірієнка) робить його повноцінною стороною майбутнього конфлікту.

А ще з літа у половині російських регіонів формуються "іменні" батальйони і роти. Оскільки їх набирають із земляків, а забезпеченням відає місцева влада, згодом ветерани цих формувань можуть скласти кістяк губернаторських "гвардій" або доморощених фрайкорів. Це не означає, як я вже написав, що армія Магаданщини піде походом проти Омщини, бо дуже навряд розпад Росії буде відбуватися за регіональними кордонами. Скоріше навпаки – після падіння Путіна оформляться мінімум дві ("яструби" за війну до останнього та "голуби" за негайний мир) чи трохи більше сил, які претендуватимуть на владу по всій країні. А приватні компанії та регіональні підрозділи стануть шальками, кинутими на терези одного великого конфлікту.

Ну і на найнижчому рівні скалічені, озлоблені солдати, яким нова влада обов'язково скаже, що вона їх туди не посилала, масово поповнять собою лави кримінальних угруповань. Або, подібно до того, як це сталося після Афгану, вони самі зіб'ються у банди і почнуть тероризувати населення. А вправні польові командири чи амбітні губернатори почнуть залучати їх на службу, тому що багатьом просто буде неможливо займатися чимось іншим.

Все це Росія вже проходила неодноразово після падіння імперій – і у 1610-х, і у 1917-му, і з 1989-го до 1993 року. Але буде і велика відмінність з останнім випадком. Тоді громадянська війна пройшла буквально за місяць і лише у Москві, а потім почалося придушення Чечні, яке дозволило консолідувати решту країни. За широкої західної допомоги Росії вдалося втриматися. Цього разу глибина падіння буде не меншою, а от ставлення Заходу – геть інакшим. Тепер Росію вже ніхто не рятуватиме. Щойно США зможуть поставити під контроль ядерну зброю, на росіян та їхні проблеми махнуть рукою.

Нова російська влада не буде обрана на вільних відкритих виборах. Вона викується в горнилі громадянської війни. І більш ніж ймовірно, що Росія назавжди втратить Північний Кавказ і Південний Сибір, а то й Поволжя. Такою буде ціна загибелі імперії та чергової громадянської війни.

Але ніхто, крім росіян, у цьому не винуватий.

×