Пʼятниця, 22 січня 2021 17:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Зірка

Це тепер я розбалуваний зимовими святами. Ціла вервечка, на вибір: Новий рік, Василя, Старий Новий рік, Водохреще. І найголовніше – Різдво. Раніше так не було. Упродовж року ждалося тільки одне свято. І питання, яке зринало задовго до нього, теж було єдине: "Ти де Новий год гуляєш?" Із відповіддю завжди було туго, бо якось воно все вирішувалося в останній момент. Вирішувалося сумбурно, тож часом заносило в такі місця, що потім і згадати було нічого, крім досади. Ждав-ждав, мовляв, – і на тобі.

Це вже коли Талка з'явилася, виникла певність. Я знав, де відзначатиму новорічні свята, на життя вперед. Та й хотілося, аби це тривало вічно. Все: і коли Талчина нога під столом торкається твоєї, поволі просуваючись угору. І коли вона, залишивши чоловіка й гостей, виходить із тобою на сходовий майданчик покурити. І коли… Та про що мова. "Вєдь дапіть – ета значит уйті. Как нє хочєцца мнє ухадіть…"

Пісня ця, правда, звучить уже не від Талки. Навпроти її будинку був гриль-бар, у якому я після свят і з'явився, як з'являвся й перед тим. Талки не побачив, але зустрів Бена й невдовзі опинився з ним у Віти й Шестика, в домі за грилем. Там було повно братви, як завжди на тій блат-хаті. Як завжди, пили. "Сьодні ж Рождєство, – п'яно посміхалася хазяйка. – А ви бухнуть не принесли?" Ми принесли, і потім ще ходили з Єгором. У Вані Кузі по дорозі пригостилися пригорщею "шали". Вертаючись у черговий раз, я, пам'ятаю, спинився. Дві самотні зірки висіли над головою. Одну з них я чомусь вирішив вважати за Вифлеємську. Красиве слово, десь чуте. Або вичитане з газет і поштівок, котрі повадився хтось присилати з Галичини – мабуть, якась патріотична бабця, судячи зі стилю й почерку. Щось там у парі до цієї зірки мало йти: якісь вертепи, маланки, колядки-щедрівки чи як їх там. Тут цього не було, хіба на ґанку гриля, що вже зачинявся, похитувалися постаті. В селі в діда теж не було, це точно. Та туди й не доїдеш – кажуть, немає бензину, автобуси якщо й ходять, то хіба до Оріхова. Зірка, поза тим, була, сяяла й здавалася незвичайною. Єгор мене окликав кілька разів. Ніколи зі мною такого не було, ще й на ходу озирався.

Втім, нічим таким особливим з'ява звізди не означилася. Не вважати ж за диво, що я лишився в Шестика й Віти, та так і заснув за столом на кухні. І навіть те, що, прокинувшись під ранок, побачив на столі свою норкову шапку – цілу і невредиму. Дива в житті почали ставатися згодом. А може, вони були й раніше. Просто не помічав. Та і як їх помітиш, не звернувши уваги на присутність зірки?

Зараз ви читаєте новину «Зірка». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі