Ексклюзиви
Пʼятниця, 06 листопада 2015 12:55
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

"Жилмасив"

Коли повертаюся в місто, де пройшов добрий шмат життя, тягне до цієї місцини. Ідеш собі, згадуєш. Клюєш крихти зчерствілої сутності, що зветься "минуле". Повз районну поліклініку з ретро-урною при ґанку, пам'ятну ще з дитинства, мимо колон колишньої їдальні, в яку приходив із татуйованим Батуриним із вечірньої школи, якщо не йшли в пивну в парку неподалік. Колон нема, як і самої їдальні, там тепер міні-маркет. Суд, де судили Батурина, лишається осторонь, але все одно. Хороший район, ще довоєнний. Нікого вже там не знаю, та й раніше особливих знайомств не мав. Хіба Наташка, саме так, через "ш", подруга моєї післяармійської пасії, років на кілька старша Наташка, довгонога і хтива, Моцарт сексу, але де вона тепер? Ніколи не стрічав.

Отож, іду. Вздовж алейки, що вглибає в перспективу, темніють парадні, а з іншого боку пливе паркан стадіону. Нікого. Тільки шерех платанів і туркіт горлиць. Під які наприкінці алеї раптом з'являється постать-цятка. Вона наближається, червоніючи курткою, покреслена падолистом, як у кіно. Вона ще далеко, червона пляма, але я пригальмовую, відчувши, хто це. Вона наближається, погойдуючись на довгих ногах, а я розумію, що Наташку викликав із небуття мій власний текст, розпочатий недавно. Її там зовсім трохи, кілька з'яв, наелектризованих еротизмом, але виявляється, цього достатньо. "Про що пишеш – на те й нариваєшся", – зітхав якось знайомий класик-езотерик. Його тоді пограбували, підсипавши клофеліну, якраз після виходу роману, густо заселеного кримінальним народцем.

– Да, тєпєрь всьо нє так, всьо ізмєнілас…

Вона, певна річ, відчула моє заціпеніння і, силувано усміхнувшись, уже пропливає повз мене. Наташка, чий еротичний магнетизм випромінюється крізь товщу часу. У цій сфері в неї був талант, як у когось до живопису чи комерції. З тексту й пам'яті звиваються хвилі її тіла, біліють коліна. Реальна Наташка пропливає мимо, й мені не хочеться її описувати. Слів у мене теж нема. І з голосом щось не те.

– Спитай, де Ірка Чорна? – киває услід Наташці моя дружина, вернувшись від сусіднього парадного, із робітфаківцями на облупленому барельєфі. – Це ж її подруга, я так розумію?

Я мовчу. Якщо час таке лишив від Наташки, яка віддаляється і знову стане червоною цяткою, то що доброго могло очікувати на Чорну? Здається, від доторку, навіть уявного, сам її образ розвіється на порох. Не треба тривожити. Наташка, відчуваючи погляди вслід, вельможно погойдується на довгих ногах. Майже, як раніш. Майже…

– Да-а-а… – кажу ні до кого. – Радять же класики жанру не стрічатися з минулим. Надто ж – із жінками. Навіть не в повній мірі "своїми"…

Стріча-шок, та ще й у власний день народження. Рахунок яким, до речі, після 30 вже слабо вкладається в голові. Покружлявши районом, ви­йшли навпроти прохідної. "Червоний директор", що плавно перетік в олігарха, блискає усмішкою з надірваної листівки, такий же радісний, бородавчато-водянистий, як і вічність тому. Ще один, теж незмінний і вічний, убравшись у вишиванку, застрибнув на передвиборний білборд. "Свой!" – червоніє підпис-печатка під знайомою фізією.

Ну, це інше… Це якісь особливі понадчасові люди.

Зараз ви читаєте новину «"Жилмасив"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода