Ексклюзиви
Пʼятниця, 26 вересня 2014 11:31
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

В дорозі

На поясі зліва в нього ніж "скіф", справа – "ПМ", пістолет Макарова, прикриті полами камуфляжної куртки. Хоча з наскоку цей худорлявий чоловік може видатися дядьком з електрички, слюсарем заводу "Калібр", який їде на дачу чи риболовлю. Або комбайнером-фермером, вони теж полюбляють військовий однострій.

– Ця війна страшна тим, нах, що проходить на нашій території, – каже замкомбата Кіт, похрустуючи висувним лезом канцелярського ножа. – Крім військових, нах, гинуть наші ж, мирні люди.

Комбат розповідає про позиційні бої під Чорнухиним, про los desastres de la guerra, про буденні лиха й епізоди війни. Раз у раз попискує рація на столі. А я, втупившись у жовто-блакитний прапорець, ввіткнутий за надірвану шпалеру, якраз за комбатською головою, пригадую. Так, щось є від Уляна. Письменника Ульяненка. Тільки той для зв'язки слів казав не нах, а мля. У нього баба була, мля, дворянкою, так Улян стверджував. Ким були предки комбата невідомо – зайвого він не каже. Навіть обличчя вкутував шаликом під час фотографування.

– З російськими підрозділами нам буде дуже складно, нах. У них війна буде інша, з авіаприкриттям, з вертольотами огнєвой поддєржки. Але якщо Росія сунеться до нас углиб, нах, то їм буде кришка, нах. Партизанську війну вони не виграють.

Котові віриться мимоволі. Не тому, що він оперує якимись цифрами чи знаннями хай колишнього, але спецпризначенця. Від нього віє близькістю смерті, простотою і спокоєм. А також нашістю.

Це відчуття прийшло ще в салоні подейшлого "Ніссан Пікапу", яким добиралися в батальйон. Давно не почувався так затишно. За кермом темнів окулярами, похрипував камуфляжний чоловік Ігор. Поруч ще один, забув ім'я. Відставні офіцери, із сивинами по скронях і несміливими заплішинами, мої ровесники. Всі вихідці з кондового армійського "совка", з приказками про Кушку й походами "за річку", в Афганістан. Артилерія. Глибинна розвідка. Спецвійська. А в результаті – українська армія. Нова. Якій вони постачають "броники", термобілизну, вчать тактиці бою й падінню на тверду поверхню з одночасним веденням стрільби, віддають у неї своїх синів. Он вона, за вікном, за спиною в Кота, проходить, погойдуючи головами, як точно так десь іде в багатьох інших місцях. Добровольці, контрактники, призовники, "правосєки". Виплекана боєм, нова плеяда комбригів, комбатів, "натхненних лейтенантів". "Там нє с кєм воєвать, в Украінє", – коли це казав пісатєль Прілєпін, учора? Та й зараз, може, скаже, едак, с надмєнной лєнцой пройшовшись по зело лінивих, боязких хохлах, які ще з петрівської доби, майнувши матнею й вусами на тлустих пиках, перестрибнули в совєцькі кінофільми, романи й анекдоти. Але епоха анекдоту скінчилася, хоч цього й не помітили деякі proxy-браття, втрапивши в пастку власноруч створеної реальності. Втім, то їхня справа. Мені з Котом треба попрощатися.

– Таке враження, що на цій війні з обох боків воюють незнайомі люди, – прохрипів Ігор, коли верталися назад. – А з самого верху над ними ті, які знаються давно й дуже добре. І підморгують один одному, через голови тих, хто в окопах.

Ця думка всю дорогу спливала мені в свідомості. У салоні знов було затишно, ніби прожив із попутниками все життя. З-за повороту вигулькнули кілька БМП, заволікши півтраси димом. У вересневих полях зенітники копошилися біля гармат

Зараз ви читаєте новину «В дорозі». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода