Вулиці розгорталися до центру, все красивіючи. Назви мигтіли смачні від початку: Костанді, Генуезька, ринок Левітана, Італійський бульвар – і мені подумалося, що зміг би тут жити. Принаймні в наступному житті.
"Із всєх вєлікіх в мірє гарадов,/ За самий лучший я держу Адєсу…" – не знаю, так воно чи ні, але цитата з пісні запам'яталася здавна. Як і перший приїзд, років 10 тому, на верхній полиці загального вагону. З полицею тоді пощастило, бо міг витягнути ноги й навіть трохи подрімати, крізь сон уловлюючи розмови сидячої публіки. "Прагуляца – узнать, пачьом в Адєсє рубіроїд?" – наскрізь блатний голос уплітався в дівчачі смішки. Дівчата, пам'ятається, були з села Кавуни. Путьовий тип теж десь недалеко відбіг звідти, хоч звучав жиганськи і півночі сипав псевдоодеськими жартами. "Для Крємєнчуга сайдьот", – як писав Бабель.
Але я за Одесу. Я тоді захмелів від неї, від ампірних вулиць, від світлотіней, підсилених плямистістю платанів, від… Та багато від чого. Про славнозвісний одеський колорит промовчу, бо його не відчути, приїхавши на день. Та й пізно я з цим спохопився, мабуть. Який уже там колорит у стандартизовані часи – така ж усереднена одноманітність, як повсюди, із знеособленими комірками ЖЕКів, прокуратур і моргів. І мером, народженим десь у Магадані. Чи Сахаліні, що справи не міняє. Хоча… "Ви спитайте в мене: шо робиться в Одесі, по чім робиться, за скіки? – посміхався провідник, прощаючись, і мені здалося, що кисень тут таки особливий. – А то слухаєш наших політиків, і думаєш: "Мамина ти радость!.."
Цього разу я потрапив в Одесу трохи надовше. І трохи вглиб. "Бачиш цей балкончик? – кивав приятель-одесит у підворіття дворика на Старопортофранківській. – Його не повинно бути. Но – "нада!" Або оця прибудова…". У припіднятих плечах і змовницьки простягнутих долонях товариша проступав цілий символ. Нада!.. Не можна, але… "В Адєссє нє ваюют. В Адєссє дагаварююцца" – вторувала ввечері за столом інша знайома. Вона розповідала про дворик на Молдаванці, де виросла, і про те, як виживала у 1990-ті. Непрості часи, але гумор, іронія й непозбувна одеська толерантність горували в розповіді над усим. Це, певно, і є тутешнім повітрям і найбільшим колоритом. Під ці розмови, вино і скумбріЮ – наголос на останньому складі, не сплутайте – мені знову згадався класик і сентенція про те, що в цьому місті ясно й легко жити. Я б точно зміг би.
Навіть з урахуванням мовного режиму. "Мой радной – адєскій язик! – трусила кульчиками темпераментна Елла. – А ета – савсєм нє рускій!" Напевно, так і є. Зрештою, звідки тут кондовій посконності-ісконності було взятися – гляньте на карту. Росія в Одесі – це городовий. Чавунність імперської адміністрації, та й по всьому. Ну, челкаші, звісно, сунули на південь у всі часи. Вони взагалі сунуть в усіх напрямках, подалі від низьких небес нєчєрнозємій. Але нашим джерям і чіпкам завжди сюди було ближче. Це не метафора, це – суха цифірь усіх переписів упродовж двох століть. З яких чітко випливає тутешня сутність, тотожна козацьким хрестам під Одесою, що старіші за саме місто. І віддавати комусь ці омиті морем діамантові землі, де родять виноград і помідори з два кулаки, може хіба уява деяких українських літератів. Та й, Богу дякувати, йшлося про інші терени.
А я таки за Одесу. Крім спогадів, поплямованих світлотінями, в мене звідти ще лишилося цілком реальне вино. Тож наливаю й мурчу вуличну мелодію. Вино легке, радісне – таїрівське сухе червоне, що брали ми на Малій Арнаутській. Прямо як у пісні. Якщо це було на Великій і я щось підзабув, то все одно. Одеса – вона вся як пісня
2 
1
Коментарі