Пʼятниця, 16 квітня 2021 17:00
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Пишний бюст

У нас нібито є країна. А в ній існує буцімто інформаційно-­культурний простір. Так принаймні вважається. Проте, хоч як парадоксально, в тому просторі немає дійсності, а отже, і справжньої країни, в якій живемо. В медійному ситі перекочується хіба що кім'ях слизу, пойменований політикою. Досліджувати його консистенцію не варто, в залишку все одно незмінне "вкрасти" й відтак "звалити". Ці драглі обліплені нечистотами кримінальної хроніки: зґвалтували; вбили; з'їли тельбухи й обгризли гомілкову кістку. Раз по раз із кім'яха витикається дупа культурки, вивалюється голою цицькою. Я не перебільшую. Ось вікопомні події з новинникарської стрічки: "Актриса А. не втримала пишний бюст на червоній доріжці". "Зірка "Кварталу" запалила мережу формами сідниць". "Письменник І. збільшив пеніс і скоротив останній роман до допису у фейсбук". Із письменником утрирую, проте не аж так.

Поза тим в Україні діється багато іншого. Зокрема, триває війна. Восьмий рік. У цієї війни є справжні герої. Так-так, хоч це й дисонує з прагматикою і трендами сьогодення. Є подивугідні приклади мужності й жертовності. Але вони не внизані у свідомість суспільства. Вони як слід не проартикульовані ні в полі культури, ні – тим більше – в площині медій. Простіше кажучи, українці практично нічого не знають про своїх кращих. Так було на початку війни, так і зараз. Інформативно як програвали, так і програємо. Пригадую, як у перші місяці мережею пішли гуляти специфічні фото та відео. Українські поразки, розпачливі інтерв'ю полонених, трупи й рештки техніки, десантник, який квилить, поставлений сепарами на коліна. Дехто навіть із записних патріотів усе це розповсюджував. Просто здуру, а чи й з якихось інших причин. Коли ж, пам'ятається, з'явилося відео з полоненими бурятськими шахтарями, серед ліберального українського фейсбук-сегмента здійнявся ґвалт. Український боєць, бачте, наступив орківському вітязю берцем на голову, чим порушив його права – "пробі!"

Все це згадується з сумною усмішкою. Згадати результати державної інформаційно-пропагандистської машини ще важче. Сім років війни зведені до медійної скоромовки. Хто пам'ятає – якщо взагалі колись чув – імена тих, хто в перші місяці трохи не в капцях ішли в бій під Іловайськом чи Лисичанськом? Пам'ятає імена кіборгів, мертвих і живих, які в Донецькому аеропорту явили зразки мужності, рівні подвигам античних героїв? Або рейд десантників 95-ї аеромобільної бригади ворожими тилами, відомий як рейд Забродського. Або недавній, зовсім фантастичного градусу прорив наших спецназівців до окупованого Криму й вихід назад. Вони є в українській колективній пам'яті, горять незникомими знаками-символами – "Рах­ман", "Тайсон", комбат "Батя", юний "Сєвєр"-Табала, "Дід"-Зюзь, розвідник "Чех"-Войцехівський, танкіст-стар­лей Василь Божок і десятки, сотні інших? Та ні, я й сам брижив лоба, зрештою вдавшись до послуг гугла. Ці золоті жарини завалені пластами політичної злидоти й шоу-бізнесового нікчемства. Затінені непевними березами, семенами, надями й сотнико-парасюками. І що? А нічого. Можна ігнорувати дійсність. Тримати у фокусі суспільної уваги пересіч, а не звитяжство. Але в такому разі про майбутнє не варто й заїкатися.

Зараз ви читаєте новину «Пишний бюст». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі