Я знав усього кількох людей, чия лайка мене не те що не коробила, а навіть надихала. З них не сипалися мати навсібіч, як котяхи-горошини з кроля Моті, що один час жив у мене вдома, кимось подарований. Ні, це були мовні потоки-завихрення, дозовані вкраплення, віртуозні лексичні поєднання, в яких стикалися інтелектуальні вислови з найбрутальнішими слівцями, і цей монтаж іскрив гумором. А ще – захопливими перепадами сенсів, що забивають дух, як їзда на американських гірках.
О ні, це не те огидне слововипорожнення, що разом із плювками й лушпинням сиплеться з гопницьких ротів. І тоді здається, що навколо цих персонажів підгниває повітря. Або ще огидніше – з вуст кімнатних хлопчиків і дівчаток, які, раз у раз вириваючись у фейсбучну свободу, вкривають тамтешній простір щільним шаром словесних нечистот, ніби настил у колгоспному корівнику. Одну таку матюгальницю, бліду поетку, навіть довелося видалити з ФБ-друзів, бо це субтильне створіннячко, яке, здавалося, від вимовленого нецензурного слова переломиться навпіл, брало на себе просто биндюжницьку вагу, щоправда, без жодного натяку на биндюжницький шарм і доцільність.
На відміну від неї, у згаданих мною людей лайка була мистецтвом.
"Він же, гребі його мать, руйнує духовність!" – казав незворушний професор, коментуючи творчість популярного сучасного літератора (зрозуміло, я дещо задраповую той давній перл), і в мене від сміхових спазмів підтягувало живіт.
Вислови іншого маестро, журналіста в круглих окулярах і триденнім зарості, взагалі ставали мемами. Наприклад, моїм запорізьким приятелям-криміналам особливо подобався привезений мною вислів про "тотальний недо..об", яким той столичний колега-журналіст визначав поточний настрій нашої тодішньої редакційної начальниці. "Во, сказонув!" – реготала братва, і крізь розколихані реготом дими ніби проступав автор мему, теж вдоволено шкірився, ворушив пензликом борідки під губою.
Ну то таке, лірична вставка. Більшість людей лихословить просто так, без всякого смаку і навіть сенсу, механічно й бездушно, ніби банкомати відраховують купюри. Чи бляшане одоробло в метро, подзвякуючи, видає порцію жетонів. Усе б нічого, тільки нецензурної лексики стає щораз більше, не помічати цього стає просто неможливо. Наче прорвало якусь загату, що до часу стримувала болотяні випари людського "низу". Іноді здається, що з усіх цих мамочок з візочками й пивом, з невиразних мирних пузатеньких мужиків, з хіпстерів в окулярцях, медіа-"зірок" і гузнатих бабів при ятках визирає ГУЛАГ і гомонить барачною фенею. Якось непомітно він у всіх них колись уселився, опанував і в якийсь момент вдоволено плямкнув, зблиснувши каторжанською фіксою.
Зрозуміло, що цьому явищу варто би щось протиставити. Як зрозуміло й те, що процес масового збидління не влягає в рамці однієї лишень нецензурщини. Ситуація складніша і навіть страшніша, і її не зупинити жодними формальними речами. Скажімо, такими сміхотворними, як недавня ініціатива депутата й за сумісництвом лікарки та бардеси. Що в неї там було – проект указу про заборону нецензурної лексики, так? Ну, щось похоже. Якась мертворожденна схема, котра, як її не городи, як не ускладнюй, все одно не спрацює. "Нахіба дохіба прихібачили – розхібачуйте нахіб!" – це ж уже давно було сказано. Я ось тільки злегка підретушовую.
2 
1
Коментарі