Ексклюзиви
Пʼятниця, 23 січня 2015 13:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Кордон

Він дзвонить рідко. Я йому – теж. Хоча слухати люблю. Андрій Кіндратович звучить, як актор, дідусь, що читає дітям "Вечірню казку". Обличчям він подібний до директора школи, а поставою й одягом – до зубожілого пенсіонера, стрінутого в жеку, церкві чи приміських електричках. "Наша література могла б піти іншими шляхами, – писав один літератор-"восьмидесятник", – якби роман А.К. був надрукований вчасно, а доля не була понівечена…" З молодших про Андрія Кіндратовича, думаю, мало хто й підозрює. Та й не до нього. "Я тримала ручку Мілоша, – пишуть вони у Facebook, – і моє серце билося так, що…", "найяскравіший мій венеційський спогад – могила Бродського, де…" Андрій Кіндратович, до речі, Бродського усвідомлено любить: "Він відчуває зв'язок предметів у світобудові…" Заперечує авторство анти­українського вірша й цитує напам'ять: "Ты тоже был женат на бл… ди…"

Вийшовши наприкінці 1960-х із "каральної психіатрички", куди запроторили за політичним звинуваченням, він не міг не лише цитувати, а навіть читати до пуття – таким був вплив галоперидольних доз. Приступним лишалося Євангеліє: по рядку, по сторінці. Через роки вернулася й здатність до письма, хоча мало що змінилося в житті: комірчина в середмісті, базар, аптека, церква. Торба, що дотепер розколисується міськими протягами в його руці. З весни по осінь – хутір і бездоглядна батьківська хата. Яку роками розтягують земляки-поліщуки.

– Вже думав кидати все, – воркоче Андрій Кіндратович. – Але якось сів на ослона – з берези дивиться ворона сива: "Кар-кар!" Я глянув – і наші погляди перетнулися: "А нас на кого ти оставиш?" І я знову пішов до села, взяв скло, молоток, цвяхи, і…

Про хутір в Андрія Кіндратовича є роман. А ще – про поїздку на могилу Еммануїла Канта, якого він любить, як і Бродського. За котрийсь навіть висували на Шевченківську премію. Премії "вічні загребельні", ясна річ, не дали, а костюм, подарований для потенційної урочистої миті знайомим критиком, Андрій Кіндратович викинув на смітник.

Тим часом життя на хуторі приросло новим сюжетом.

– У мене город огорожений. Фермер поле горав і позагорював забор. Я зразу знайшов стовпчики, купив покотьоло дроту за 3 рублі і, відступивши, – знову обгородився. Через рік він знову пригорав те все, я знову відступив – і знову обгородився.

Так триває вже довгий час. Фермер збільшує поле, Андрій Кіндратович відступає, але не здається.

– Головне – це межа, – туркоче він. – Дивіться: немає межі – і йде війна. Так будуй стіну, мільйон людей збери і копай ровА! Так само й Крим – нащо ж його віддавати без пострілу?

– Треба було воювати?

– Не воювати, а просто стати, як я з фермером… То – сила могутня, він має трактора, має техніку… Але я маю заступа. І будую кордон.

– Так, – кажу ухильно, спрямовуючи завитки телефонних модуляцій кудись "на гору". Ну, уявно. Про всяк випадок. Хай буде

Зараз ви читаєте новину «Кордон». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода