Ексклюзиви
Пʼятниця, 23 жовтня 2020 16:43
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Кониць

"Буде держава – буде й мова!" – так, пригадую, на початках незалежності говорив із парламентської трибуни один калинопідіймальний діяч. Ну, калинопідіймальним він тоді щойно став, а перед тим був комсомольсько-партійним, але то таке. Писав же Іван Багряний, що незалежну Україну побудують комсомольці. Ось. Угадав. Вони й побудували. Держава, правда, весь час свого існування дихає на ладан. А мова семимильними кроками розійшлася по декоративних незалежницьких теренах, тремтить у такому ж повітрі. В Києві, на Хрещатику, я її чую й подумки загинаю пальці: рахую, скільки разів. Іноді частіше за англійську, іноді – рідше. Останніми часами незрідка поступається різним арабсько-тюркським прононсам. Але ж звучить. Звучить! До десятка разів якось вчув за годину, прогулюючись середмістям. Певно, такі прориви дозволяють оптимістам заявляти, що "ситуація з українською мовою у столиці за останні роки суттєво змінилася на краще", "Київ заговорив!" Якщо заперечиш, у них і аргумент є. Залізний: "А на початку минулого століття в Києві українською мовою розмовляли всього кілька сімей". Сучасніший приклад узагалі зубодробильний: "У барі, де ми зробили замовлення, офіціант відповідав нам українською!"

Про мову писати легко, бо матеріал справді в повітрі. І нестерпно важко, бо й від теми, й від самої ситуації вже відверто піднуджує. У фізичному, медичному розумінні. Причому атмосфера тошнотворності, хай і з різним регіональним градусом, об'єднує українські терени в єдине ціле краще за будь-які ідеологічні концепції і рихви. Був улітку на Запоріжжі, викльовував по крихті щось рідне, прийнятне для слуху. "Ну ти й став! – казав захеканий мужик шоферу-знайомцю, ввалюючись у маршрутку. – Загнав мене геть в амброзію!" Оце й весь мій улов. Та й то не в місті, а у приміському козацькому селі, яке ще за моєї підлітково-юнацької пам'яті двох слів по-кацапськи не в'язало, хіба половинку. Хоча ні, ще був один здобуток: на книжковій толоці в обласному центрі чув від пари-трійки місцевих фестивальних волонтерів-тінейджерів щось схоже на українську. Позитив? Безперечно. Але в пам'яті зринає карикатура. Йде чоловік із саджанцем, а назустріч йому валка лісовозів, вантажена колодами, тягнеться аж до горизонту. Саме той варіант.

Тепер ось їжджу по Закарпаттю. Ходжу осіннім Ужгородом, перетворюючись на слух. І сам собі не можу пояснити. Якщо зі сходом країни все зрозуміло, там мутаціям мінімум під сотню років, то вже Київ із понаєхавшим Кагарликом і Таращею заганяли в ступор. Але чути тут, за перевалом, за тисячі верст від кацапстану, що, мовляв, "ябл'ьокі я покупал'ь в Іршавє", а "ул'іцу Л'ужанскую надо заасфальтіровать", нестерпно. І це не нацменшини з місцевих. Не понаєхавшиє данєцкіє. Це так звані свої, з чутливістю флюгерів і лемішковою етнічною твердістю, з яких і складається більшість сучасної української спільноти. І це майже кониць. Тобто кінець. Тобто гаплик. Хоч із закарпатським специфічним "л", хоч із полтавським. Чи з будь-яким іншим.

Зараз ви читаєте новину «Кониць». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі