То як святкується співгромадянам – із неодмінними аллєґровими-кіркоровими, під олів'є й тележебоніння чогось на зразок "Іронії судьби…"? Ну, це я так цікавлюся, для порядку. Святковий стіл – питання кишені й смаку, а телевізор я давно не дивлюсь. Про фільм же згадалося принагідно, позаяк довкола рязанівського творива останнім часом піняться дискусії в соціальних мережах – вважай, у частині суспільства, де найчутливіше вловлюються й продукуються нові сенси й тенденції. Тож інтересно.

Отже, популярний і талановитий журналіст і блоґер, мій, до речі, земляк-східняк-­запорожець, розмазав "Іронію…" з усією хвацькістю покоління "некст", майже в буквальному сенсі змішавши з лайном. Зізнаюся, така надкритична позиція спочатку викликала внутрішній спротив. Та й зараз не в усьому згоден. Ну, чому це раптом герої фільму – "нікчеми" й "імбецили", які навіть не вміють любити, а "просто вибирають, з ким здохнути в старості"? Протиставлення ж елегійній ретро-комедії голлівудського бойовика нагадало анекдот про крокодилів, один з яких летить в Африку, а другий – зелений. Але допускаю, що просто старію, та і йдеться мені про інше.

Відсторонившись від дискусійних завихрень про кінострічку – талановита, мовляв, чи бездарна – пристаю до авторського посилу про непотрібність совкових символів у новій Україні. Будь-яких. Не вони, як писали мудрі, мають допомагати "зберігати живими скарби минулого й передчуття майбутнього" – принаймні для молодих поколінь, і сперечатися тут не має про що. А ще краще – і отут я від спокуси не втримаюсь – тему розширити й поглибити. І сказати про всю різноґатункову популярну російську культуру, якою український суспільний організм перенасичений по саму зав'язку. Ну передоз же повний, хіба ні? Та й чи така це вже суперцінність – всі ці нескінченні маркізахарови, філіпенки, євтушенки, ґлазунови і толкунови, і навіть окуджави – так-так – вже не кажучи про вічні мумії петросянокобзонів, і вже зовсім не згадуючи про менш статусний шлак, якому несть ні числа, ні ймення.

"А хто буде визначати цінність?" – обов'язково долинуть вигуки. Я буду. Він, ви. Ми всі, разом. Як давно й безповоротно визначилася та ж сама Польща, за прикордонними шлагбаумами якої не тільки нічого не значать імена галкіних-пугачьових-баскових, а й наглухо уривається ментальний простір совка. Що вже казати про якусь там "Іронію судьби…", яку завчили трохи не напам'ять кілька поколінь від Бреста до Магадана і яка в колективній польській свідомості не залишила сліду, попри те, що в стрічці одну з головних ролей зіграла популярна й талановита актриса-полька.

І не вмирають поляки, як бачимо, навпаки – здоровіші за багатьох. Не вмремо й ми. А на квиління про те, що, мовляв, залишитеся із шароварами й глечиками, можна хіба посміхнутися. Бо лукавлять, як завжди. У фольклорній резервації ми мало не опинилися якраз із протилежних причин, і саме там і воліли б нас бачити дехто з ідейних "доброхотів". Їх ніколи не обходили українські втрати, їм байдуже й вороже те, що таки вдалося створити на тутешньому полі попри все і вся. То чому маємо на них зважати? Хай лишаються зі своїми муміями, а нам рухатися далі – до себе й до світу. Власне, нічого нового під небом: протистояння мов, культур, воль, світоглядів триває. І напрямок – "Геть від Москви!" – визначений теж не з учора

×